Галина Середа

Чи я в тих стосунках, що мені потрібні?

329

Ми перебуваємо у взаємодії з іншими людьми від моменту народження і протягом усього життя. Для більшості з нас ця сфера соціальних зв’язків є однією з найважливіших. У цій статті ми зосередимося на стосунках у парі — особливій формі взаємодії, де ми проводимо разом значну частину часу, реалізуємо спільні плани та проєкти, бачимо і показуємо одне одному найрізноманітніші свої стани — від найкращих до найважчих. Перебування у стосунках займає  значні відрізки нашого життя, іноді довжиною в роки, і надзвичайно важливо, щоб ідучи поруч ми відчували себе щасливими, наповненими та збалансованими.

Навіщо ми створюємо особисті стосунки

Не існує універсальної формули «правильних» стосунків, яка підходила б усім без винятку. Те, що для однієї пари є нормою та джерелом задоволення, для іншої може здаватися неприйнятним. У кожної людини є власні потреби, цінності та життєві пріоритети, і саме вони визначають, якими ми бачимо і будуємо стосунки.

Потреби, які реалізуються у стосунках
Близькі стосунки — це простір, де ми можемо задовольняти важливі психологічні й соціальні потреби:

  • Потреба у приналежності — відчуття, що ми є важливою частиною життя іншої людини, що нас приймають і цінують.
  • Потреба у підтримці — можливість розділити радощі та труднощі, знати, що поруч є той, хто підтримає словом чи дією.
  • Потреба у безпеці — відчуття як фізичної, так і емоційної безпеки.
  • Потреба в розвитку — отримувати новий досвід, відкривати світ і себе через взаємодію з партнером.
  • Потреба у визнанні — бачити, що наші почуття, зусилля та межі помічають і поважають.

Роль цінностей і пріоритетів.
Наші уявлення про те, яким має бути життя, що важливо і що ні, прямо впливають на вибір партнера. Люди, цінності яких збігаються або принаймні не суперечать одне одному, зазвичай легше знаходять спільну мову, будують плани і розв’язують конфлікти. Якщо ж цінності кардинально різняться — наприклад, для одного на першому місці свобода і спонтанність, а для іншого стабільність і чіткі правила, — партнери  можуть постійно стикатися з напругою.

Фізична близькість

Фізична близькість — один із ключових аспектів сумісності партнерів, і він охоплює значно більше, ніж лише сексуальну сферу. Це обійми, дотики, зоровий контакт, дрібні жести ніжності. У стосунках фізична близькість є не лише способом виразити потяг, а й потужним інструментом емоційного зв’язку.

В інтимних моментах ми часто переживаємо себе найбільш відкритими та вразливими. Саме тоді проявляються рівень довіри, здатність до прийняття та вміння бути собою без масок. Для багатьох людей ці моменти стають тим простором, де можна відпустити напругу, відчути себе бажаним і важливим.

Сумісність у фізичній близькості не зводиться до «хімії» чи технічних навичок — вона глибше. Це – збіг темпу, ритму, потреб, а також готовність партнерів слухати і чути одне одного не лише словами, а й тілом. І тут важливим є не тільки наявність потягу, але й уміння підтримувати його, враховуючи зміни, які неминуче приходять з часом, віком і досвідом.

Переживання себе у стосунках.
Окрім того, що можна проаналізувати та оцінити раціонально, у стосунках існує ще одна важлива площина — те, що ми відчуваємо поряд з іншою людиною. Це суб’єктивний, але надзвичайно впливовий фактор. Він часто визначає, чи захочемо ми залишатися у цих стосунках, навіть якщо ззовні вони виглядають ідеальними.
Спираючись на особистий та професійний досвід, я віднесла б сюди:

  • відчуття себе «собою» — коли не потрібно носити маску або грати роль;
  • відсутність постійної необхідності підлаштовуватись під очікування іншого;
  • відчуття свободи проявів, у якому немає місця страху бути вразливим;
  • внутрішній спокій і теплий емоційний фон, що виникає від самого факту присутності партнера;
  • зацікавленість до життя партнера;
  • відчуття, що тебе бачать і чують, навіть коли ти мовчиш.

Саме поєднання задоволення потреб, збігу цінностей і внутрішнього досвіду «як я почуваюся з цією людиною» створює унікальну основу стосунків, які ми називаємо потрібними для себе.

Проблеми в стосунках

Кожні стосунки — це процес, жива система, яка постійно змінюється. Вони розвиваються, переживають підйоми та спади, і жодна пара не живе в стані незмінної гармонії.

Іноді складнощі, з якими стикаються пари, є природним етапом кризи та трансформації. Такі випробування можуть стати точкою зростання, зміцнюють зв’язок і переводять стосунки на новий рівень близькості.

Втім, буває й так, що труднощі сигналізують про глибоку несумісність — коли основи взаємодії не збігаються, а стосунки утримуються лише ціною постійних поступок або навіть жертв з боку одного чи обох партнерів. У таких випадках напруга не зникає з часом, а стає хронічною.

Щоб зрозуміти, чому ми опиняємося в стосунках, які не приносять задоволення або виснажують, варто розглянути особисті, соціокультурні та психологічні чинники, які впливають на наш вибір партнера.

Соціокультурний контекст
Наші уявлення про те, якими «мають» бути стосунки, часто формуються під впливом сімейних сценаріїв і культурних норм. У багатьох родинах існують негласні або й цілком озвучені очікування: знайти партнера до певного віку, бажано з певною професією чи фінансовим статусом; створити сім’ю та народити «належну» кількість дітей — так, як це зробили інші члени родини. Подібні настанови можуть мати вигляд безневинних порад або ж тиску, що сприймається як обов’язок. Часто це поєднується з суспільними нормами, які визначають, що «час іде» і потрібно відповідати певним стандартам, навіть якщо власні бажання чи готовність до цього ще не сформовані.

Особистісні чинники
Вік і життєвий досвід значною мірою впливають на те, які стосунки ми вибираємо і як у них поводимося. У ранньому віці, коли емоційний стан нестабільний, а мислення часто більш категоричне й імпульсивне, вибір партнера здебільшого ґрунтується на сильних почуттях у моменті. Молоді люди нерідко недооцінюють побутову сторону спільного життя або вважають, що «якось воно складеться».
Іншим особистісним чинником є рівень самооцінки. Люди з низькою самооцінкою можуть погоджуватися на стосунки, що не відповідають їхнім цінностям, бо вважають, що «кращого не знайдуть». Водночас емоційна зрілість — уміння розпізнавати й управляти своїми почуттями, брати відповідальність за власні дії — стає однією з головних умов для побудови здорового партнерства.

Психологічні фактори
На вибір партнера та хід стосунків впливають і глибинні психологічні механізми.

  • Інтроекти — це стійкі установки, засвоєні в дитинстві від значимих дорослих, які ми часто сприймаємо як власні переконання. Вони виникають для захисту психіки від важких переживань — болю, сорому, провини — але водночас можуть обмежувати нас. Приклади інтроектів: «Б’є — значить любить», «Не можна показувати слабкість», «Сім’я важливіша за власні потреби», «Щастя жінки — у чоловікові», «Чоловіки не плачуть». Такі настанови, навіть неусвідомлювані, можуть визначати наш вибір і терпимість до певної поведінки партнера.
  • Проекції — ще один захисний механізм, коли ми приписуємо іншим власні почуття, риси або страхи. Це може проявлятися як переконання, що оточення постійно оцінює наші стосунки чи їхню відсутність: «Мене вважають старою дівою» або «Думають, що я заядлий холостяк, тож треба терміново знайти пару». Інші приклади: ми можемо відчувати контроль від партнера, хоча контроль є нашою рисою, яку ми не визнаємо за собою; ми можемо бачити флірт або ознаки зради, коли не усвідомлюємо свій страх бути зрадженими. Проекції спотворюють сприйняття партнера і можуть призводити до конфліктів, яких насправді могло б не бути.
  • Невирішені травми — досвід минулих стосунків, дитячих втрат або психологічного болю, який залишається непереробленим,  можуть робити людину надмірно обережною, закритою або, навпаки, надто залежною від партнера.


Звісно, ці чинники — не вичерпний перелік. На вибір і розвиток стосунків впливають і інші аспекти: особливості темпераменту, життєві обставини, навіть випадковість. Але усвідомлення базових особистих, соціокультурних та психологічних впливів допомагає зрозуміти, чому ми іноді опиняємося в партнерствах, що не відповідають нашим справжнім потребам.

Співзалежність, взаємозалежність, близькі стосунки

У стосунках ми можемо переживати різні рівні зв’язку — від хворобливої прив’язаності до здорової взаємопідтримки. Розуміння відмінностей між ними допомагає побачити, в якому саме форматі перебуває пара.

Співзалежні стосунки
Це відносини, у яких благополуччя кожного надто сильно залежить від партнера. Люди у співзалежності часто жертвують власними потребами, щоб задовольнити потреби іншого, або ж відчувають, що не можуть жити без нього. Тут емоційний стан визначається настроєм, словами чи діями партнера, а особисті кордони розмиті або відсутні. Прикладами можуть бути стосунки, де один постійно «рятує» іншого, або коли страх втратити партнера сильніший за бажання жити в гармонії з собою.

Взаємозалежні стосунки
Це більш зріла форма зв’язку, де кожен зберігає власну автономність, але водночас готовий до співпраці та взаємної підтримки. Тут є баланс між «я» і «ми»: партнери можуть мати окремі інтереси й простір, але при цьому створюють спільне життя, у якому враховуються потреби обох. У взаємозалежних стосунках цінують і близькість, і свободу, а конфлікти вирішуються через діалог, а не боротьбу за владу.

Близькі стосунки
Цей термін іноді сприймають як синонім до «здорових» або «ідеальних» відносин, але він радше описує рівень емоційної глибини. Їхня особливість — відвертість, довіра і здатність ділитися найпотаємнішим, не боячись осуду. Тут ми дозволяємо собі бути вразливими й отримуємо досвід прийняття. У співзалежних стосунках також іноді виникає відчуття сильної емоційної близькості, але воно скоріше є ілюзією, оскільки ґрунтується на страхах і контролі, а не на взаємній свободі й прийнятті.


Не варто робити поспішних висновків і записувати свої стосунки в категорію «небажаних» лише на підставі окремих ознак. У кожної пари бувають періоди, коли динаміка змінюється, і тимчасові перекоси не завжди означають, що все втрачено. Але точно варто уважно придивитися до сигналів і чесно відповісти собі на запитання: чи те, що я маю зараз, відповідає тому, що я хочу й мрію мати у своєму житті?

Практичне завдання: Як перевірити, чи мої стосунки мені підходять

Науковці-психологи, такі як Джон Ґоттман, Сью Джонсон та Гаррі Чепмен, десятиліттями вивчали динаміку пар і дійшли висновку, що задоволення у стосунках залежить не лише від «схожості» чи «сумісності», а й від того, наскільки партнерство підтримує індивідуальні цінності, потреби й почуття безпеки.

Щоб оцінити, чи ваші стосунки відповідають саме вашим уявленням про здорову близькість, спробуйте відповісти на такі запитання:

  1. Чи почуваюся я «собою» поруч із партнером?
  2. Чи відчуваю я емоційну та фізичну безпеку у цих стосунках?
  3. Чи поважаються мої особисті кордони та час на себе?
  4. Чи відчуваю я підтримку у складні періоди, без страху осуду?
  5. Чи можемо ми відкрито говорити про неприємні теми, не боячись конфлікту?
  6. Чи є у нас спільні цінності, навіть якщо наші інтереси різняться?
  7. Чи відчуваю я, що мене цінують не лише за роль, яку я виконую, а як людину?
  8. Чи зберігаю я власні мрії та цілі, перебуваючи у стосунках, чи відмовляюсь від них?
  9. Чи присутні у нашому житті радість, гумор і легкість, а не лише обов’язки та напруга?
  10. Чи є баланс між тим, що я віддаю, і тим, що отримую?

Важливо не просто підрахувати «так» чи «ні», а прислухатись до відчуттів, які виникають, коли ви відповідаєте на ці питання. Іноді саме емоційна реакція підказує більше, ніж раціональний аналіз.

Якщо відповіді насторожують

Іноді відповіді на такі питання можуть викликати дискомфорт, тривогу або сумнів. Це не завжди означає, що стосунки потрібно негайно завершувати. Часто вони можуть змінюватись, якщо обидва партнери готові до роботи над ними.

М’які кроки для зміни стосунків можуть включати:

  • чесну, але безпечну розмову з партнером про свої почуття та потреби;
  • перегляд і оновлення особистих та спільних меж;
  • корекцію власних очікувань, щоб вони були реалістичними і відповідали реальності, а не ідеалізованому образу.

Коли варто шукати професійну підтримку:
Якщо розмови призводять до конфліктів замість розуміння, якщо у стосунках є постійне відчуття страху, напруги чи безсилля, або якщо ви не можете чесно говорити про свої потреби без негативних наслідків — це може бути сигналом, що варто звернутись до сімейного чи індивідуального психолога.

Усвідомлення своїх потреб і цінностей — це не егоїзм, а турбота про власне психологічне здоров’я та про якість зв’язку з іншою людиною. Це перший і найважливіший крок до побудови стосунків, які живлять, а не виснажують.

Стосунки — це не застигла форма, а жива система, яка змінюється разом із нами. І як ми ростемо особистісно, так само можуть рости й трансформуватися наші взаємини. Робота над собою та партнерством — це процес, який може тривати все життя. І в цьому немає нічого загрозливого: навпаки, саме в такій постійній взаємній адаптації і полягає сила близьких стосунків.

Пам’ятайте: неможливо створити «ідеальні» стосунки за єдиним сценарієм. Але можна створити ті, у яких буде місце для обох — зі своєю індивідуальністю, свободою і бажанням бути разом.

Автор

Старіння та зрілість

298

Поки стаття в процесі написання, звертайтеся до авторки напряму через прямі контакти у профайлі після кліку на картинці:

Автор

Прийняти недосконалість

264

Поки стаття в процесі написання, звертайтеся до авторки напряму через прямі контакти у профайлі після кліку на картинці:

Автор

Як перестати хотіти всім подобатись

356

Бажання подобатись іншим — природне. Люди завжди жили в соціумі, і наше виживання  залежало від приналежності до групи. Бути прийнятим означало мати захист, підтримку, спільність.

Це прийняття може приходити по-різному: хтось здобуває його харизмою, хтось силою чи хитрістю. Але в дитинстві зазвичай є лише один шлях: підкоритись правилам тієї групи, від якої залежить твоє життя. Сім’я, садок, школа — всюди є закони, за якими “хороші” діти отримують любов, а “погані” — покарання, осуд або відчуження.

Бажання бути “хорошими”, зручними, прийнятними настільки вростає у наш спосіб існування, що ми навіть не помічаємо, як страх втратити любов і схвалення починає керувати нашими вчинками. Ми поступаємось своїми бажаннями, стримуємо почуття, мовчимо там, де хочеться говорити, усміхаємось, коли всередині злість. І що більше намагаємось бути зручними — то далі віддаляємось від себе.

У цій статті ми поговоримо про те, звідки з’являється страх бути “поганим”, чому важливо чути свої почуття й потреби, як залишатись собою в стосунках — і поступово звільнятись від бажання всім подобатись.

Клік на картинці відкриває профайл з контактами, звертайтеся!

Поговоримо про потреби

Науковці пропонують різні підходи до класифікації потреб, але більшість сходиться на тому, що існує набір базових потреб, від яких залежить наше життя і психологічне благополуччя. Серед них:

  • Потреба в безпеці (фізичній та емоційній)
  • Потреба в зв’язку з іншими (приналежність, любов, прийняття)
  • Потреба в автономії (праві обирати, впливати на своє життя)
  • Потреба у свободі вираження (бути почутим, мати голос)
  • Потреба в сенсі та цінності (розуміти, навіщо я роблю те, що роблю)
  • Потреба у відновленні (відпочинок, сон, тілесний комфорт)
  • Потреба в розвитку (зростанні, пізнанні, реалізації потенціалу)

Часто ми плутаємо бажання і потреби. Але є простий спосіб їх розрізнити: до «хочу» ставити декілька разів запитання:  «Навіщо мені це?».

Варто пам’ятати: одне й те саме бажання може в різних людей (або в однієї людини в різні періоди життя) мати зовсім різну основу. Наприклад, прагнення мати власний дім у когось може походити з потреби у фізичній і матеріальній безпеці, а в когось іншого позначати потребу у створенні сім’ї, власному просторі або близькості.
Або ж — бажання добре вчитись. Для когось це спосіб задовольнити потребу у визнанні, самореалізації, а для когось — намагання отримати любов і схвалення від батьків чи вчителів, бути “достатньо хорошим”, щоби його помітили й прийняли.

І коли ми починаємо розуміти, що за бажанням подобатись стоїть саме потреба в любові, прийнятті, приналежності — стає зрозуміло, чому  це прагнення є  таким сильним.

Як формується наше бажання подобатись іншим

Як уже зазначалось вище, основою цього прагнення є потреба в приналежності — одна з найглибших людських потреб, яка у дитинстві означала виживання. Але бажання подобатись іншим часто формується й підживлюється іншими базовими потребами:

  • у любові та турботі,
  • у прийнятті,
  • у стабільності та передбачуваності,
  • у визнанні,
  • у цінності себе в очах значущих інших.

І в цьому немає нічого дивного. Для дитини світ дорослих — це весь її світ. У ньому вона шукає тепло, опору, зв’язок. Але дуже рано дитина починає розуміти: любов не завжди дається просто так.

Її треба заробити — хорошою поведінкою, посмішкою, слухняністю, зручністю.
Коли дитина злиться, сумує, протестує чи просто не відповідає очікуванням — вона ризикує залишитися без уваги, ласки, схвалення. Вона вчиться, що бути “поганим” — небезпечно, це означає втратити контакт зі значимими дорослими та залишитися наодинці.

Так народжується звичка читати сигнали і настрої дорослого та підлаштовуватись: не показувати свої почуття, не казати свою думку, коли щось не підходить.

Маніпуляції потребами дитини

Наша система виховання пронизана оцінюванням і розділенням на “добре” і “погано”. Це поділ, що рідко ґрунтується на ідеї цілісності людської природи чи сприйнятті складності життя. Він не включає думку про те, що всі наші прояви — частини одного цілого, що світ багатовимірний і суперечливий. Навпаки — домінує прагнення до “правильного”, до “кращого”, а все посереднє, незручне чи таке, що не вписується в загальну картину, засуджується.

У багатьох родинах, у школі, у медіа, у соціальних мережах, формується чітка система покарань і винагород: за слухняність — похвала, за самостійність — критика або ігнорування; за стриманість — схвалення, за прояв емоцій — сором.

Дитина дуже швидко вчиться, що любов значущих осіб  не гарантована, вона залежить від того, якою/яким ти є в конкретний момент.

У цьому — суть умовної любові. Дитина не отримує повідомлення “ти важлива, тому що ти є”, вона чує: “ти хороша, коли поводишся ось так”, або “я тебе люблю, коли ти виконуєш мої умови”.
Це і є маніпуляція базовими потребами — у любові, в прийнятті, у приналежності. Маніпуляція, яку часто здійснюють несвідомо, але яка залишає глибокий слід у сприйнятті себе. Людина вчиться жити за внутрішнім правилом: щоб бути в безпеці — треба подобатися.

Внутрішній критик і “правильне Я”

Усе, що засвоюється в дитинстві як “правильно” чи “неправильно”, поступово переходить усередину. Згодом вже не потрібно зовнішніх фігур, які оцінюють чи карають — ця функція стає внутрішньою. Так формується внутрішній критик.

Цей голос — суворий, вимогливий, часом жорстокий. Він не питає, що ти відчуваєш, чи чого хочеш насправді. Він порівнює, присоромлює, наказує. Він говорить мовою знецінення:
“Можна було б краще”, “Чого ти, як ганчірка?”, “Ніхто не буде тебе любити таку/такого”.
І навіть якщо ззовні все добре — є досягнення, повага, визнання — всередині може жити інше відчуття: “Я недостатньо… Мене викриють. Я не така/такий, як треба”.

Цей голос — результат внутрішньої інтеграції зовнішніх очікувань, правил, норм. У психології це називають інтроектами — нав’язаними переконаннями, які людина засвоїла без усвідомлення, чи вони їй підходять.
Іноді ці переконання стають частиною особистості без особливої шкоди — людина адаптується, і навіть транслює їх іншим. Але часто вони лишаються “неперетравленими” шматками, що вступають у конфлікт із живим “Я”.

Коли всередині стикаються очікування від себе і справжні потреби — з’являється тривога, напруження, хронічна втома, відчуття, ніби з тобою щось не так.
Цей внутрішній критик не дає дозволу відчувати вітальність, різноманітність проявів, “неідеальність”.

Бажання подобатись іншим — стає спробою уникнути болю, який викликає власна оцінка себе. І коло замикається.

Що ми втрачаємо, коли намагаємось бути зручними?

Коли зовнішня “правильність” стає важливішою за внутрішню правду, ми поступово віддаляємось від себе. Щоб отримати прийняття, ми починаємо придушувати частини своєї особистості: свою емоційність, гнів, критику, смуток, надмірну радість, сором, сумніви, потреби, які можуть бути незручними для інших. Усе це відтіснюється — як щось “неправильне”, таке, що може завадити зберігати позитивний образ у чужих очах.

Зручність іноді справді відкриває двері до схвалення та гарної репутації. Але ціна — поступове стирання меж між “хочу” і “треба”, між “я є” і “яким мене очікують бачити”. Із часом стає важко почути себе: де мої справжні бажання, а де — автоматичні сценарії? Де мій голос, а де — відлуння чужих очікувань?

Звичка бути зручним часто виглядає як адаптивна стратегія. Але за нею ховається глибокий ризик — втратити автентичність, а разом із нею — відчуття живого контакту з собою, самоцінність і цілісність.

Як залишатись собою у стосунках

Одна з найпоширеніших помилок у стосунках — перекладати відповідальність за свої почуття на партнера. “Я злюсь, бо ти так сказав”, “Я почуваюся непотрібним, бо ти не відповіла одразу”, “Мені боляче, бо ти поводишся холодно”.

Здається, що саме дії або слова іншої людини викликають у нас ті чи інші емоції. Але насправді інший лише активує те, що вже є в нас. Він — як дзеркало або ліхтарик, що підсвічує наші потреби, які зараз задовольняються або ні.

Почуття — це сигнали. Вони повідомляють про те, що для нас важливо в цю мить: про наші цінності, про глибинні прагнення, про ті теми, які болять. Коли ми злимося — можливо, це говорить про порушення меж. Коли образа стискає всередині — можливо, ми не почуті. Коли нам радісно — значить, щось збіглося з тим, що для нас справді значуще.

Щоб залишатись собою в стосунках, перш за все потрібно дати собі право відчувати те, що виникає. Це здається очевидним, але часто вимагає навчання буквально з початку. Багатьох із нас роками вчили пригнічувати власні переживання, особливо ті, що вважаються “незручними”: злість, образу, ревнощі, сором, розчарування. Нам казали “не гнівайся”, “не будь егоїстом”, “будь хорошим”. І ми навчились ховати, замовчувати, тиснути в собі ці емоції — замість того, щоб бачити в них сигнали, які заслуговують на увагу.

Коли ми повертаємо собі внутрішнє право відчувати весь спектр почуттів і мати свої потреби, ми автоматично визнаємо це право й за іншою людиною. І саме тоді виникає простір для справжнього контакту — не з ролями, а з живими людьми!

Ми вибираємо себе — і не завжди це про гармонію

У гештальт-підході контакт визначається не як просте спілкування чи обмін думками. Контакт — це те, що відбувається між людьми на рівні тілесних феноменів, почуттів, емоцій, мікрорухів, дихання, погляду. Це живе переживання зустрічі — не через знання, не через уявлення, а через присутність.

І цей контакт не завжди приємний. Він може викликати напругу, страх, біль, розгубленість. Але саме в ньому ми можемо переживати себе максимально собою.

Контакт з іншою людиною стає глибшим, коли обидва можуть проявлятись в ньому чесно й відкрито, кожен зі своїми почуттями, межами, зі своєю правдою.
Коли у кожного є право сказати “ні”, не намагаючись образити. Такий контакт дозволяє не руйнуватись та не ранитись, почувши «ні» від іншого.

Межі в такому контакті не відштовхують — вони допомагають відчувати точку дотику, місце зустрічі.

Головне в цьому контакті – це готовність залишатись один поряд з іншим в будь яких переживаннях, не тікаючи і не виставляючи умов. Є те, що є.

Але важливо визнати ще одну річ: не кожен контакт можливий.
Не завжди мене можуть побачити або почути — навіть якщо я говорю щиро.
І не завжди я здатен або здатна почути іншого — навіть якщо хочу.

Це не ознака поразки чи незрілості. Це просто факт життя. Інколи вибір залишитися з собою передбачає припинення контакту або відмову від намагання бути зрозумілим. І цей вибір потребує мужності.

Таким вибором і є — вибір себе. Не як заперечення іншого, а як повага до власної цілісності і до цілісності іншої людини. Бо саме тоді ми здатні бути в контакті без контролю, маніпуляцій і взаємної розчиненості.

Я роблю свою справу, а ти — робиш свою справу.
Я живу в цьому світі не для того,
щоб відповідати твоїм очікуванням,
а ти — не для того, щоб відповідати моїм.
Ти — це ти, а я — це я.
І якщо нам вдасться зустрітися — це прекрасно.
А якщо ні — цьому не можна допомогти.
(«Молитва гештальтиста», Фріц Перлз)

 Практикуємо

Вміння залишатися у контакті з собою й говорити з іншими з цього місця — навичка, яку не можна опанувати за вечір. Це процес, у якому ми поступово вчимося чути, що з нами відбувається, помічати власні потреби, говорити про них без вимоги, без звинувачень, і водночас — бути відкритими до іншої людини, її меж і вибору.

Маршал Розенберг, творець концепції ненасильницького спілкування, говорив про чотири ключові елементи взаємодії: спостереження (що я бачу або чую?), почуття (що я відчуваю?), потреби (що для мене важливо?), прохання (чого я хочу?). Цей підхід допомагає висловлюватися з повагою до себе й іншого.

Карл Роджерс наголошував на важливості безумовного прийняття проявів співрозмовника. А Тома д’Ансембур підкреслює, що чесність у спілкуванні починається з чесності із собою.

Щоб поступово змінювати звичні способи реагування, можна ставити собі прості запитання:

  • Що я зараз відчуваю?
  • Яка потреба за цим стоїть?
  • Чи справді я хочу погодитись — чи намагаюся уникнути неприйняття?
  • Чи готова/готовий я залишитися з цією напругою — не тікаючи від неї, не перекладаючи відповідальність?

Іноді достатньо просто зупинитися і дозволити собі побути з внутрішнім “ні” чи “так”. Це вже акт поваги до себе.

Бажання подобатися — глибоко людське. Ми всі хочемо бути прийнятими, почутими, зрозумілими. Але коли це бажання стає умовою нашого існування, ми ризикуємо втратити зв’язок із собою.

Повернення до себе це шлях не до егоїзму, але до внутрішньої чесності, свободи бути різними, до дорослої позиції, у якій кожен несе відповідальність за власні почуття й вибір. Це шлях, на якому виникає справжній контакт: без умови “підходити”, “вписуватись” чи “не заважати”.

Бути живим — це не завжди зручно. Але саме в цій незручності часто народжується щось дуже справжнє.

Клік на картинці відкриває профайл з контактами, звертайтеся!

Автор

Поведінкова залежність

455

Що таке поведінкова залежність?

Зазвичай, коли ми чуємо слово «залежність», уявляємо пристрасть до речовин — алкоголю, нікотину чи наркотиків. Та залежність може виникати не лише від хімічних речовин, а й від певних форм поведінки — азартних ігор, шопінгу, соцмереж чи навіть спорту.

Поведінкова залежність – це глибока прив’язаність до шкідливого для людини досвіду чи дії,  які стають життєво важливою частиною існування людини, і яких вона не може позбавитись.

До поведінкових залежностей відносять:

  •  Ігрову залежність
  • шопоголізм
  • інтернет-залежність (від телефонів, комп’ютерних ігор, соціальних мереж)
  • нав’язливу пристрасть до фізичної активності
  • залежність від естетичної медицини
  • компульсивне переїдання
  • порнозалежність

У цій статті я хочу зосередитись переважно на тому різновиді залежної поведінки, який пов’язаний із сучасними технологіями — зокрема, з надмірним користуванням смартфонами, соціальними мережами, відеоіграми та іншими цифровими платформами.

 Попри те, що людина не вводить у свій організм жодних хімічних речовин, вона може досягати схожого ефекту, адже технології ретельно продумані і створені так, щоб максимально приваблювати, утримувати увагу і викликати сильну емоційну реакцію.

Хімічна та поведінкова залежність мають багато спільного: вони стимулюють одні і ті самі осередки мозку, пов’язані з винагородою та живляться подібними  потребами людини – у соціальній  залученості, підтримці, досягненні мети та відчутті власної ефективності.

Дослідження показали, що в середньому молодь проводить близько шести годин в день в смартфонах і витрачає на це більше часу, ніж на будь-яку іншу діяльність, окрім сну. Відеоігри приваблюють мільйони підлітків та молоді, у сорока відсотків яких, виникає залежність. Нові ігри дозволяють учасникам взаємодіяти один з одним в реальному часі, що робить їх особливо адиктивними.

Завдяки інтернету наше життя стало набагато зручнішим, але в цій зручності криється згубна спокуса. Технологію не можна вважати морально хорошою чи поганою, доки корпорації не починають використовувати її для масового споживання. Додатки та платформи мають за мету зміцнити  та розширити соціальні зв’язки, але в той же час вони можуть викликати залежність.

Клік на картинці відкриває профайл з контактами, звертайтеся!

Коли задоволення перетворюється на залежність: ознаки та наслідки

Пристрасть до певної діяльності може поступово почати керувати поведінкою людини. Коли потяг стає непереборним, це заняття займає непропорційно велику частину часу, енергії та навіть формує ідентичность. У результаті вона починає витісняти інші важливі сфери життя і вступає з ними в конфлікт.

Поведінкові залежності — це шкідливе явище, оскільки вони:

  • позбавляють людину контролю над власною поведінкою — здатності обирати, припиняти або змінювати заняття;
  • заважають виконанню життєвих ролей (професійних, сімейних, соціальних);
  • відволікають від важливих справ;
  • знижують ефективність у роботі та навчанні;
  • негативно впливають на дотримання базових потреб, включно з особистою гігієною;
  • погіршують соціальні взаємозв’язки;
  • можуть призводити до юридичних або фінансових проблем;
  • завдають шкоди психоемоційному стану.

Головне питання: де проходить межа між невинною розвагою та залежністю? Як співіснувати з досвідом, який може приносити задоволення, є  невід’ємною частиною сучасного життя, але, водночас, може викликати залежність?
Відповідь — у розумінні психологічних механізмів формування поведінкової залежності та в усвідомленні того, як і коли вона починає мати небезпечний вплив на психіку.

Механізми виникнення поведінкової залежності

Протягом десятиліть неврологи вважали, що залежність викликають лише наркотики та алкоголь. Поведінка може бути приємною, але це задоволення ніколи не досягає того деструктивного ступеню, як при вживанні наркотичних речовин чи алкоголю.

Однак, дослідження довели, що адиктивна поведінка викликає аналогічні реакції мозку, що і під час вживання наркотику. В усіх випадках виробляється дофамін, який впливає на рецептори мозку та викликає гостре відчуття задоволення.

У звичайному стані мозок виробляє дофамін у помірних кількостях — цього достатньо для підтримки базового рівня мотивації та настрою. Але наркотики чи поведінкова залежність різко підвищують його рівень, викликаючи короткочасну ейфорію.

З часом мозок починає «звикати» до такої надстимуляції — природна система вироблення дофаміну пригнічується. Щоб знову відчути задоволення, людині потрібна все більша стимуляція. Але навіть це не дає очікуваного ефекту: кожна нова «доза» — дії чи речовини — викликає дедалі слабшу реакцію.

Одне з важливих відкриттів, пов’язане з дослідженням дофаміну, пролило світло на справжню суть залежності.

Виявилось, що ключову роль відіграє не стільки саме задоволення, скільки його очікування. Залежна людина «підсаджується» не на приємні відчуття, а на жагу — сильне, майже неконтрольоване прагнення отримати винагороду.

Навіть якщо реальне задоволення давно згасло, мозок продовжує вимагати повторення дії. Саме тому звільнитися від залежності так складно: впоратись із бажанням значно важче, ніж із самим відчуттям.

Одним із ключових чинників у виникненні залежності є контекст (ситуація), що супроводжує викид дофаміну. Самі по собі речовини чи поведінка не викликають залежність до тих пір, поки ми не починаємо використовувати їх для вирішення своїх психологічних проблем!!!

Залежність — це не хвороба, це –  зв’язок між незадоволеною психологічною потребою та дією, яка тимчасово полегшує внутрішній стан, але в довгостроковій перспективі шкодить. Це не просто фізична реакція, а психологічна відповідь на досвід, який здається ефективним способом упоратися зі стресом, тривогою чи емоційним болем.

Вважається, що найнебезпечнішим періодом виникнення залежності є дитинство та юність. Головною причиною є низький рівень самоконтролю та те, що в житті молодих людей з’являється багато відповідальності, з якою вони не в змозі впоратись.

У віці приблизно тридцяти років люди, зазвичай, навчаються справлятись з життєвими труднощами, набувають соціальних зв’язків та психологічної стійкості.

Структура поведінкової залежності

 В основі  сучасних поведінкових залежностей лежить один або декілька з цих компонентів:

  • Спокусливі цілі, що знаходяться поза зоною досяжності

Можна сказати, що ми живемо в епоху культури цілей. Звичайно,  цілі є необхідними на життєвому шляху: вони визначають нашу активність, відображають особистісну направленість,  але зараз вони почали грати надзвичайну роль.

Інтернет та смарт-технології значно полегшили пошук нових цілей та орієнтацію в них, а також стали інструментами нав’язливого  відслідковування цілей.

Людина, що зосереджується на досягненнях (підрахунку калорій, збільшенні фізичних навантажень тощо), поступово  втрачає справжнє уявлення про свою фізичну активність, бажання та  потреби організму.

У підсумку, коли все життя є послідовністю цілей, які необхідно досягти, людина майже весь час знаходиться не в стані досягнення та успіху, але в стані прагнення.

Цілі збільшуються та підживлюють адиктивні прагнення, які приносять або відчуття невдачі або повторюваного успіху, що змушує ставити нові амбіційні цілі замість досягнутих.

  • Непередбачуваний позитивний зворотний зв’язок

Під час отримання позитивного зворотного зв’язку, похвали чи винагороди,  в організмі людини виробляються «гормони щастя». Вони  стимулюють підвищення настрою,  підсилюють відчуття благополуччя  та впевненості в собі.

Зворотний зв’язок, у вигляді «лайків» у соцмережах, став цифровим наркотиком, а випадкові виграші в іграх – найсильнішим засобом виникнення залежності, адже досвід подолання нещодавнього програшу має величезну мотиваційну силу.

  • Відчуття поступового прогресу та удосконалення

Нам дуже важко відмовлятись від вже досягнутого рівня. Розробники ігор вдало користуються цією психічною особливістю, пропонуючи платити за можливість продовжувати гру (за відновлення енергії або прогресу, додаткові життя чи здібності).

Якщо ми витратили на гру свій час, а іноді і гроші, дуже не хочеться визнавати поразку. Ми починаємо грати, щоб розважитись, а продовжуємо, щоб не відчувати себе нещасними.

Якщо на початку гри гравець має успіх, це породжує у нього нереалістичні амбіції і високі очікування. Вдача новачка (рання винагорода)  – це потужна приманка, яка насправді чітко спланована та організована розробниками ігор.

  • Зростання складності задач

Попри загальну тенденцію до спрощення у всіх сферах життя — від побуту з розумною технікою до цифрових сервісів, що економлять наш час і зусилля, — людині все ж необхідно стикатися з певними труднощами. Саме подолання перешкод дає можливість по-справжньому відчути радість, усвідомити власний розвиток і цінувати досягнення.

Збільшення складності – є важливим гачком, який робить гру захоплюючою, коли ми оволодіваємо певною майстерністю. По мірі удосконалення навичок, наш мозок починає працювати більш ефективно та робить процес приємним.

Людям подобаються власні творіння: робити з хаосу порядок, виправляти помилки, будувати. Відчуття творення того, що потребує зусиль та досвіду – головна сила, що стоїть за залежністю.

Ще задовго до появи інтернет-технологій науковці виявили низку особливостей функціонування психіки, зокрема –  поняття зони найближчого розвитку та відчуття потоку.

Обидва феномени пов’язані з переживанням радості, захоплення й навіть ейфорії у ситуаціях, коли людина стикається з труднощами, які здатна подолати на межі своїх можливостей.

В контексті ігор спеціалісти називають це відчуття людичним (від лат. Ludus – гра) циклом. Це повторюваний процес занурення людини в ігрову, творчу або символічну діяльність, у якому чергуються етапи мотивації, входження в «ігрову рамку», активної участі (з надзвичайно вираженим ефектом потоку), завершення та інтеграції досвіду.

У  деяких людей виникає гостра потреба  «виходити» за межі рутини в гру, де є новизна, ризик, виклик і можливість суб’єктивного зростання.

Ще одним потужним мотиватором для людей є відчуття близькості перемоги, воно захоплює і змушує продовжувати робити хоч щось, щоб полегшити розчарування від програшу в останню хвилину.

  •  Напруженість, що потребує розрядки (інтрига)

Людині властиве прагнення до завершення завдання (ефект Зейгарник, розрядка напруженої системи). Незавершені переживання займають розум людини набагато сильніше, ніж завершені; енергія, що з’являється як паливо для досягнення бажаного, має знайти вихід, розрядитись.

Ми прагнемо дослухати мелодію, дізнатись, що в кінці фільму чи серіалу, пройти до кінця квест.

  • Сильний соціальний зв’язок

Люди – соціальні істоти, нам притаманно порівнювати себе з іншими. Переважна більшість з нас не впевнені у власній цінності, нам важко не зважати на те, що думають про нас інші.

Соціальні мережі – величезний канал зворотного зв’язку. Ми дуже уважно слідкуємо за позитивним фідбеком і намагаємось ігнорувати негативний, хоча є до нього дуже чутливими.

Ми робимо фотографії, щоб зберегти спогади, але ще і для того, щоб поділитись цими спогадами.  Соцмережі наповнені відредагованими фото та відео, що викладаються задля отримання соціального схвалення. Соціальне підтвердження є коротким і нам постійно необхідні нові його дози.

Соціальна взаємодія присутня і в іграх, де необхідно об’єднуватись  в групи чи гільдії для виконання квесту або завдання. Вийти з гри не дозволяє страх підвести «друзів», бажання не пропустити спільної активності.

Треба зазначити, що шкода пристрасті до спілкування та дружби в мережі полягає не тільки в глибокій прив’язаності до цього світу. Молоді геймери мають складності у розвитку соціальних навичок: комунікації в реальному житті, емпатії, розумінні емоцій інших, близькості, інтимних стосунках.

Вчені вважають, що спілкування в мережі є токсичним для дітей, адже через екран дитина не може зрозуміти, як її слова впливають на інших людей.

Як мінімізувати ризик появи небезпечних поведінкових залежності

Науковці сходяться у думці, що краще сформувати  в дитинстві правильний баланс між гаджетами та реальним життям, ніж у майбутньому виправляти нездорові звички.

Ось декілька способів, які допоможуть батькам в світі інтернет технологій:

1. Не давати гаджети дітям в перші роки життя. Дитина має вчитись на взаємодії з живими людьми, отримувати тепло та любов, вчитись долати труднощі, бути допитливою, отримувати зворотний зв’язок, творити, мріяти тощо.

2. Якщо технології і використовуються, то це має відбуватись у взаємодії із дорослими, які пов’язують те, що відбувається на екрані з реальним світом. Досвід не повинен замикатись у віртуальному світі, але має переноситись в реальність.

3. Слід Обирати додатки, які пропонують активні заняття, а не пасивний перегляд. Під час же перегляду телевізору чи відео, потрібно приділяти увагу змісту передач, питати дітей про можливий розвиток подій та ін.

4. Вчити дітей та підлітків базовим життєвим навичкам,  долучати до спорту,  сприяти спілкуванню з природою та взаємодії з людьми.  Сховатись від технологій неможливо, але необхідно наповнити життя дітей чимось приємним та захоплюючим, що є альтернативою спілкуванню в мережі.

5. Бути для дитини доступними, спокійними, інформованими та реалістичними батьками. Встановлювати кордони та підтримувати екологічний відносини з технологіями. Бажано систематично виділяти час на спілкування, адже головна проблема дітей-ігроманів – це самотність.

Допомога дорослим, що мають поведінкову залежність

Переважна більшість молодих людей та дорослих не вважають свою пристрасть до технологій, гонку за цілями, перебування годинами в соцмережах, фінансові витрати проблемою, а впоратись з цим без внутрішнього бажання і мотивації немає можливості.

Люди із поведінковою залежністю звертаються по допомогу частіше після прохань або вимог близьких людей, рідше за власною ініціативою.

Головним в роботі з людьми із залежною поведінкою є дослідження внутрішньої потреби чи потреб, які ця поведінка задовольняє.

Важливим також є усвідомлення людиною ціни адиктивної поведінки та набуття мотивації змінюватись. Майже неможливо впоратись із залежністю придушенням бажань силою волі. Скоріше буде працювати відволікання, переключення на інший вид активності.

Ключовим фактором у процесі подолання будь-якої залежності є середовище! Сприятливе середовище стимулює бажані звички та поведінку, мінімізує спокуси.

Технології стали невід’ємною частиною нашої реальності, і уникнути їх — неможливо. Але наше завдання — навчитися тримати внутрішній баланс, не загубитись у світі безмежних можливостей, інформації та цифрових спокус, не втратити себе і не віддалитися від того, що справді важливим для нас.”

Клік на картинці відкриває профайл з контактами, звертайтеся!

Автор

Газлайтинг. Помічаємо, протистоїмо

304

Газлайтинг — це форма психологічного насильства або маніпуляції, коли одна людина систематично змушує іншу сумніватися у власному сприйнятті реальності, пам’яті чи розсудливості, з метою отримати контроль або владу над нею.

Газлайтинг може виглядати як постійне заперечення очевидного, перекручування фактів, применшення почуттів («ти перебільшуєш», «тобі здалося»), або навмисне створення плутанини. Це часто трапляється в аб’юзивних стосунках, але також може мати місце на роботі, у родині чи навіть на рівні соціальних груп.

Історія та походження терміну «газлайтинг»

Термін «газлайтинг» походить від назви британської п’єси «Gas Light» 1938 року, написаної драматургом Патріком Гамільтоном. У центрі сюжету — чоловік, який намагається переконати свою дружину, що вона втрачає розум. Серед інших маніпуляцій, він приглушує світло газових ламп у домі, а потім заперечує це, змушуючи дружину сумніватися у власному сприйнятті реальності.

У 1940 та 1944 роках за цією п’єсою зняли фільми — найвідоміший з них — голлівудський фільм «Gaslight» (1944). Саме після цього слово “gaslighting” почали вживати у значенні маніпуляції, спрямованої на те, щоб змусити людину сумніватися у своїй адекватності.

У 1960–70-х роках термін поступово увійшов у психологічний лексикон, але широкого вжитку набув лише у XXI столітті. Значний внесок у популяризацію та осмислення терміну зробила американська психотерапевтка Робін Стерн. У своїй книзі «The Gaslight Effect» (2007), яка українською вийшла під назвою «Приховані маніпуляції для управління твоїм життям», вона систематизувала це явище, як форму емоційного насильства у близьких стосунках.

Стерн описала типову динаміку газлайтингу, стадії його розвитку та психологічні наслідки для жертви. Хоча вона не є авторкою самого терміна, саме її робота дала йому чітке психологічне визначення і поширення у професійному та суспільному середовищі.

Клік відкриває профайл з контактами в новій вкладці, звертайтеся!

Що собою являють стосунки з газлайтингом?

Ефект газлайтингу виникає у стосунках між двома людьми: газлайтером, який намагається контролювати партнера, мати над ним владу, переконує у своїй правоті, та жертвою, яка дозволяє газлайтеру визначати її реальність. Жертва переважно ідеалізує партнера, шукає його схвалення, визнає його авторитет.

Газлайтинг працює, якщо учасник, який зазнає емоційного насилля, вірить газлайтеру та має потребу, щоб до нього ставились добре.

Газлайтинг може виникнути в будь-яких стосунках: між партнерами, друзями, колегами, чоловіками і дружинами, керівниками і підлеглими, батьками і дітьми, братами і  сестрами.

Нажаль, газлайтинг важко розпізнати відразу, його дія  розгортається поступово, часто майже непомітно для самої людини. Газлайтер діє не через відкрите насильство, а через маніпуляції, які ховаються під маскою турботи, логіки або «добрих намірів». Він часто апелює до довіри, любові або прагнення до миру з боку партнера, і саме ці позитивні якості перетворюються на ґрунт для контролю.

Наприклад, у відповідь на прояв незадоволення або занепокоєння жертви, газлайтер може сказати: «Ти сприймаєш все дуже близько до серця, я просто жартую», — змушуючи сумніватися у своїх емоціях. Або ж може переконувати: «Я краще знаю, як буде для тебе правильно», — підриваючи впевненість у власному судженні. З часом жертва починає сумніватися в собі все частіше, шукаючи провину в собі, навіть коли її немає.

Типові фрази, які часто використовують газлайтери

Вони покликані викликати сумніви, вину або відчуття «неадекватності» у жертви:

  • «Тобі здалося»
  • «Ти перебільшуєш, усе не так серйозно»
  • «Ти занадто емоційно все сприймаєш»
  • «Я ж це роблю для твого блага»
  • «Ти знову все не так розумієш»
  • «Я не говорив/ла цього» (навіть якщо є докази)
  • «Ти просто не вмієш нормально сприймати критику»
  • «Тобі варто з кимось поговорити… можливо, з фахівцем»

Такі фрази не завжди звучать агресивно — навпаки, вони можуть бути сказані тихо, з удаваною турботою, що робить їх ще небезпечнішими.

У цьому і полягає складність розпізнавання газлайтингу: він маскується під нормальні конфлікти або турботу, але має систематичну і руйнівну дію.

Поведінка газлайтера

Цікавим і, водночас, тривожним є те, що газлайтер не завжди усвідомлює свою поведінку, як маніпуляцію. Часто він щиро вірить у те, що транслює — у свою «правильність», турботу чи логіку. Та попри це, його дії залишаються формою психологічного тиску, адже за ними стоять певні  внутрішні потреби, які він намагається задовольнити через контроль над іншим. У таких випадках газлайтинг — це не цинічний розрахунок, а скоріше автоматичний захисний або адаптивний механізм, який формується ще в ранньому досвіді взаємодії з іншими людьми.

Наприклад, газлайтер може мати потребу у відчутті власної правоти або переваги, бо без цього відчуває тривогу та вразливість. Щоб зберегти цю уявну вищу позицію, він змушує партнера сумніватися у власних словах, почуттях або пам’яті.

Інша поширена потреба у безпеці. Якщо людина не відчуває безпеки в умовах рівноправних стосунків, газлайтер несвідомо використовує маніпуляцію, щоб утримати ситуацію під контролем і не допустити «хаосу», який він сприймає як загрозу.

Іноді потреба в увазі може реалізовуватись через звинувачення партнера у байдужості, недостатній турботі або відсутності ініціативи у стосунках. У таких випадках газлайтер ніби провокує партнера на виправдання, активну участь, емоційну включеність — але не для вирішення конфлікту, а для підтвердження власної значущості.

Поведінка газлайтера направлена на  створення  пастки, в якій жертва постійно змушена доводити любов та вдячність, навіть коли в цьому немає потреби.

Такі механізми можуть ззовні виглядати, як турбота або занепокоєння, проте насправді за цим стоїть глибока егоцентрична мотивація — використати іншого як дзеркало для підтвердження власної цілісності, впевненості або значущості.

Газлайтер рідко діє прямолінійно. Його сила — у несподіваності, у грі на емоційній розгубленості іншої людини. Він застає жертву зненацька, створює емоційну бурю на рівному місці — у ситуаціях, які самі по собі не є критичними.

Різка зміна тону, вибух гніву, звинувачення в байдужості чи неповазі — усе це виникає там, де інша людина ще кілька секунд тому не відчувала загрози. Саме ця непередбачуваність розхитує нервову систему жертви й робить її дедалі більш вразливою до тиску.

Наприклад, ви не відповіли на повідомлення протягом години — і вже  вас починають ігнорувати або ви чуєте фрази на кшталт: «Тобі байдуже, що зі мною»,«Мені набридло бути пустим місцем». Чи, скажімо, ви прийшли додому в гарному настрої, ділилися чимось радісним, а у відповідь отримали холод або сарказм: «Мені не до твоїх дрібниць», «Тобі весело, а у мене повно проблем».

У більш серйозних проявах газлайтер може:

  • погрожувати піти, залишити, покинути — хоча не йде, а просто створює атмосферу страху втрати;
  • переконувати, що жертва нічого не вміє без нього;
  • маніпулювати почуттям провини;
  • драматизувати звичайні ситуації, щоб мати підстави для емоційного вибуху, а потім — контролю.

Ці реакції створюють ефект, ніби жертва завжди не права, а тому мусить постійно щось доводити, вибачатися, виправляти. Газлайтер часто змінює правила гри: сьогодні йому не сподобалося, що ви багато мовчите, а завтра — що забагато говорите. Жодного стабільного критерію, крім одного: емоційна напруга має бути постійно присутня, бо саме вона забезпечує його домінування.

Поведінка жертви газлайтингу

Жертвами газлайтингу можуть стати не лише наївні, вразливі чи схильні до навіювання особи. Часто це саме впевнені в собі, емоційно зрілі люди — ті, хто здатен до глибокого співчуття, емпатії, благородства. Саме ці якості, на жаль, можуть зробити людину вразливою до прихованого психологічного тиску. Особливо часто в цю пастку потрапляють жінки у стосунках, де партнер поступово, іноді несвідомо, перетворюється на газлайтера.

Якщо ви читаєте цю статтю, можливо, у вас вже виникають сумніви щодо власних стосунків чи поведінки близької людини. Щоб краще зрозуміти, чи присутній у вашому житті газлайтинг, зверніть увагу на такі характерні ознаки:

  • Ви часто сумніваєтесь у собі, навіть у простих речах;
  • Вважаєте себе надто емоційною/емоційним, хоча раніше це не було проблемою;
  • Регулярно просите вибачення, навіть коли не впевнені, в чому винні;
  • Постійно сумніваєтесь, чи достатньо хороші як партнер, друг, співробітник;
  • Ставите бажання іншого вище за свої, зокрема думаючи: «А чи це йому/їй сподобається?»;
  • Виправдовуєте поведінку партнера перед собою та іншими;
  • Відчуваєте напруження перед будь-якою розмовою, бо навіть нейтральна тема може викликати критику;
  • Помічаєте, що раніше почувалися більш розслаблено, впевнено, відкрито;
  • Вам здається, що ви постійно щось робите не так;
  • Друзі або рідні висловлюють занепокоєння і намагаються вас захистити.

Газлайтинг має поступовий ефект, і реакція жертви часто проходить кілька стадій:

  1. Заперечення — людина не хоче визнавати проблему, шукає логічні виправдання для слів і дій партнера, переконує себе, що «це просто сварка», «усі так сваряться».
  2. Захист — вона намагається довести свою правоту, починає сперечатися, водночас глибше вплутуючись у емоційну боротьбу. Часто саме на цьому етапі самооцінка починає помітно знижуватись.
  3. Депресія і втрата орієнтирів — після довготривалого впливу людина втрачає довіру до себе, відчуває безсилля, тривогу, провину. Їй складно приймати рішення без сторонньої думки, вона віддаляється від друзів і сумнівається у власному сприйнятті реальності.

Один із найглибших і найболючіших механізмів газлайтингу полягає у створенні внутрішнього протиріччя, яке жертва не здатна витримати.

Наприклад, людина звикла сприймати себе як добру, уважну, щиру — і раптом чує звинувачення у байдужості, жорстокості, егоїзмі. Її  образ себе вступає в прямий конфлікт із тим, що їй приписує партнер. І замість того, щоб поставити під сумнів слова іншого, вона починає ставити під сумнів уявлення про себе.

У цьому внутрішньому зіткненні двох несумісних уявлень психіка змушена зробити вибір, і найчастіше не на свою користь. Щоб картина набула реальності та завершеності, жертва стає на бік аб’юзера, виправдовує його та переконує себе у тому, що причина проблем саме в ній.

Так формується зрада себе —  відречення від власної внутрішньої істини. Людина перестає довіряти собі, своїм відчуттям і досвіду, поступово підлаштовуючи себе під чужу, неприродну логіку. Це і є серцевина газлайтингу: контроль не через силу, а через зламану довіру до самого себе.

Усвідомлення цієї динаміки — перший крок до звільнення від психологічного тиску. Якщо ви впізнали себе — варто поставити собі запитання: чи дійсно ці стосунки підтримують мій добробут і самоповагу?

Газлайтинг — це союз двох!

Будь який емоційний аб’юз, зокрема газлайтинг, завжди виникає за участі обох учасників: того, хто маніпулює, і того, хто дозволяє цим маніпуляціям тривати — хай навіть неусвідомлено.

Я мала особистий досвід стосунків із газлайтером. Я бачила це в історіях друзів, знайомих, клієнтів. І щоразу повторюється одна й та сама особливість: у таких стосунках фігура аб’юзера виростає до непропорційних розмірів — емоційно, психологічно, ментально.

Всі думки, почуття, сумніви, вчинки жертви обертаються навколо однієї людини. Газлайтер, навіть якщо він є причиною болю чи розчарування, все одно лишається центром уваги. Емоції, чи то захоплення, вдячність, любов, чи то страх, злість, тривога, продовжують живити цю фігуру.

Аб’юзер стає осередком внутрішнього світу жертви, її «сонцем», довкола якого обертається вся система. І поки це триває, газлайтинг не припиниться, бо без дій, реакцій, емоцій другої сторони цей механізм не працює!

Хоч як болісно це усвідомлювати, жертва у стосунках із газлайтером — не просто пасивна сторона, а необхідний елемент системи. Газлайтинг неможливий без того, хто вірить, сумнівається, виправдовує. І саме в цьому, хоч звучить парадоксально, прихована сила, ключ до розв’язання проблеми. Бо якщо ви є частиною цього пазлу, то, вийшовши з нього, здатні зруйнувати всю конструкцію. Усвідомлення своєї ролі — не про самозвинувачення, а про початок звільнення.

Що робити, якщо ви опинились у стосунках із газлайтером

Газлайтинг може завдавати набагато більшої шкоди, ніж фізичне насильство. Він руйнує образ себе, спотворює уявлення про реальність і позбавляє опори. Часто ми входимо в подібні зв’язки не через слабкість, а через вразливість, глибоку чутливість і здатність до саморефлексії. З дитинства нас вчать слухати старших, авторитетних, думати про інших перш ніж про себе. У стосунках із газлайтером ці риси можуть стати небезпечними.

Але навіть якщо вас довго вчили сумніватися у вашій правоті, ви завжди можете навчитися знову довіряти собі! Із стосунками, що не приносять щастя, викликають біль, сумніви, втрату себе, можна і потрібно щось робити. Визнання того, що ви перебуваєте у стосунках, які вас ранять – це перший необхідний крок до змін.

Не існує одного правильного рішення для всіх. Іноді люди залишаються у стосунках, намагаються їх трансформувати, іноді — закінчують їх. В кожному з варіантів головне — діяти усвідомлено, керуючись не  страхом, а турботою про себе.

Кілька важливих напрямків, які можуть допомогти:

  • Усвідомлення своєї участі.  Розуміння, як ви підтримуєте цю динаміку, дозволяє почати її змінювати.
  • Дослідження власних потреб. Навіть у болісних стосунках щось утримує нас. Можливо, це потреба в любові, безпеці, визнанні. Побачити ці потреби — означає знайти спосіб задовольняти їх інакше, без шкоди для себе.
  • Відновлення довіри до себе. Навчитися знову чути себе, вірити своїм емоціям, відчуттям, внутрішньому голосу. Спиратись на людей, які люблять вас такими, якими ви є, без умов.
  • Зміцнення самоповаги. Кожен має право бути собою — зі своїми почуттями, виборами, обмеженнями й унікальністю.

Вся психотерапія врешті-решт про це: навчитися цінувати себе, приймати, поважати, а також визнавати це ж право за іншими. Бо здорові стосунки — це не про контроль, а про рівновагу і взаємну свободу.

Клік відкриває профайл з контактами в новій вкладці, звертайтеся!

Автор

Екзистенційні даності

256

Поки стаття в процесі написання, звертайтеся до авторки напряму через прямі контакти у профайлі після кліку на картинці:

Автор

Погляд на агресію в гештальт підході

453

Які асоціації викликає у вас слово «агресія»? Роздратування, злість, гнів, напад, сила , направлена на руйнування? У повсякденному уявленні агресія майже завжди має негативний відтінок. Часто люди її бояться, намагаються стримати, звинувачують себе за прояви гніву чи злості. 

В цій статті я хотіла б познайомити вас із баченням гештальт-терапії на агресію.  У гештальт-підході агресія розглядається як життєва енергія, що дозволяє діяти, змінюватися, вступати в контакт та взаємодіяти з оточенням.

Гештальт-терапія — це напрям психотерапії, що спирається на ідеї кількох наукових та філософських підходів: гештальт-психологію, теорію поля Курта Левіна, екзистенційну філософію, а також філософські практики Сходу.

Офіційним роком народження гештальт-терапії вважають 1951-й, коли була опублікована книга «Гештальт-терапія: Збудження і зростання людської особистості». Основоположниками цього підходу є Фредерік (Фріц) Перлз, його дружина Лора Перлз та письменник і філософ Пол Гудмен.

Фріц Перлз, головна фігура, основоположник гештальт-терапії, багато років працював у психоаналітичній традиції, проте поступово відійшов від неї, сформулювавши власну концепцію.

Фундамент гештальт-підходу був закладений в одній з перших його праць  «Его, голод і агресія» (1942).  Можна сказати, що гештальт-терапія народилась, як переосмислення психоаналізу та протиставлення йому.

Клік відкриває профайл з контактами в новій вкладці, звертайтесь!

Головною ідеєю, на якій базується вся філософія гештальт-підходу є принцип холізму. Згідно з ним, все в природі та в організмі існує у взаємозв’язку та взаємодії. Організм прагне перебувати у стані гомеостазу (рівноваги), який безперервно порушується різноманітними  потребами індивіда.  Рівновага  відновлюється, завдяки задоволенню цих потреб.

Будь-яка біологічна система (в тому числі організм людини) не є самодостатньою, нам необхідні речовини із зовнішнього середовища, щоб задовольняти біологічні та духовні потреби.  Намагаючись досягти балансу, організм активно взаємодіє з оточенням.

Перлз писав: «У дійсності, таких речей, як індивід та зовнішнє середовище, не існує. Вони формують нероздільне ціле, в якому, наприклад, стимул та готовність або здатність реагувати на нього не можуть бути розділені.

Промені світла дійсно існують, але повинна існувати також і організмічна ситуація (зацікавленість), для якої ці проміні  можуть існувати.»

Перлз, слідом за гештальт-психологами, звернув увагу на те, що наші сенсорні органи (сприйняття та чуття) не лише є приймачами сигналів ззовні, вони активно задіяні у здобутті зовнішньої інформації чи речовин.

На противагу звичному на той момент баченню процесу сприйняття за принципом рефлекторної дуги, згідно з яким зовнішній стимул примушує наш організм реагувати механічно, гештальт-підхід розглядає сприйняття, як активну діяльність, а не просто пасивне ставлення.

Їжа не потрапляє в організм безпричинно, так само, як  і акустичні хвилі музики. Перлз зазначає, що людині необхідно досить активно попрацювати для того, щоб досягти бажаного (наприклад, щоб послухати музику, необхідно вибрати, куди піти, купити квитки, дістатись до концерту, бути уважним слухачем).

Отже, кожна людина є досить активною у взаємодії зі світом. Досліджуючи природу агресії, Фріц Перлз доходить висновку, що агресія є біологічною функцією організму, активною складовою особистості.

Гештальт-терапія, спираючись на  диференціальне мислення (мислення протилежностями), наголошує, що між полюсами будь-якого явища існує функціональний зв’язок.

Агресія розглядається як енергія, дія, активність, яка може виконувати об’єднуючу або роз’єднуючу функції. Це означає, що наша агресія може бути направлена як на наближення та поглинання бажаного об’єкту, так і на віддалення чи уникнення небажаного.

Відносини, які існують між індивідом та суспільством,  між соціальними групами, також не можуть бути зрозумілими без розуміння проблеми агресії.

У людських відносинах прикладом різних векторів агресії є прихильність та захист. Прихильність – це прагнення до дружнього контакту, об’єднання з людиною до якої ми почуваємо або хочемо отримати ніжність.

На противагу прихильності – захист, направлений проти будь-якого фактора, що турбує. Головним положенням є те, що це – одна і та сама енергія!

Агресія є ключовим поняттям у гештальт-підході, і розглядається, як енергія, необхідна для життя, розвитку та взаємодії з оточуючим світом.

Агресія є рушійною силою, що дозволяє людині реалізовувати свої бажання, виражати емоції, задовольняти потреби.

Теорія ментального метаболізму

Однією з головних ідей  Фріца Перлза є  теорія ментального метаболізму. Вона  говорить про те, що психічне життя протікає за  тими ж принципами, що і фізіологічні процеси в організмі. Психіка – є функцією організму, вона виникає в процесі його розвитку на шляху задоволення власних потреб.

Взаємозв’язок людини із середовищем на ментальному рівні Перлз порівнює із задоволенням потреби в харчуванні.

Особистість, подібно організму, залежить від безперервного надходження із зовнішнього середовища інтелектуальної та соціальної їжі. Але поки цей чужорідний матеріал не буде включений в обмін речовин особистості та не буде асимільований нею, він може бути шкідливим і, навіть, згубним.

Людина вбирає в себе інформацію, досвід, контакти, перетравлює їх, засвоює або відкидає, тобто, ментальна «їжа» активно здобувається, обробляється та інтегрується.

Здатність до асиміляції інтелектуального, морального та соціального матеріалу є центральним пунктом розвитку та самореалізації особистості.

Щоб задовольнити як фізичні, так і психологічні потреби, людині необхідно проявляти агресіюї. У моделі травлення Фріца Перлза ця агресія символічно проявляється в актах смоктання, кусання і жування –  як способів подрібнення та засвоєння не лише їжі, а й інформації.

Насамперед, індивід повинен знайти в оточуючому світі об’єкт, який містить необхідні «речовини», подрібнити цей об’єкт, переробити отримане, включити необхідну «речовину» у внутрішній склад організму, а залишки вивести.

Агресія не є функцією лише харчового інстинкту, а може бути проявом будь-якого інстинкту.

Багатьом людям важко погодитись з думкою про структурну схожість фізичних та душевних процесів, але запрошую вас прямо зараз, під час читання цієї статті, поспостерігати, які психічні процеси відбуваються, яким чином інформація сприймається вами, як проявляється ваша агресія до запропонованої  ментальної «їжі».

Фріц Перлз виокремлює чотири стадії проявлення агресії.

Пренатальна стадія

Ще до народження дитина є частиною організму матері і отримує всі поживні речовини   через плаценту, не докладаючи зусиль. Агресія тут не потрібна, контакт з середовищем максимально пасивний.

Переддентальна стадія

В ході постнатального періоду дитина стає перед необхідністю виконувати певні самостійні дії: дихати, самому поглинати їжу.

Немовля може лише смоктати та ковтати рідку їжу, і єдиний вид усвідомленої активної діяльності, яку доводиться виконувати немовляті – це присмоктування.

Хоча дуже нечасто люди залишаються на стадії, коли зуби не використовуються зовсім, але достатньо часто люди обмежують свою дентальну активність, віддаючи перевагу їжі, що не потребує при жуванні хоч якихось зусиль.

Зупинка розвитку агресивності на цій стадії може проявлятись у бажанні отримувати від оточення необхідні речовини, не віддаючи нічого натомість.

Стадія різців

Період, коли з’являються передні зуби, дитина може кусати, пробувати тверду їжу. Задача зубів полягає у руйнуванні структури харчового продукту.

Це символізує активніше включення в контакт, спроби дослідження, оцінювання, відбору. Агресія на цьому етапі проявляється у кусанні грудей матері.  

Якщо мати  обмежує чи зупиняє кусання, це може призводити до придушення агресії в подальшому житті.

Якщо дентальний розвиток зупинився після появи та використання різців, то людина зможе розгризти великий шматок, перетворивши його на декілька менших, але їх перетравлення буде ускладнене і буде вимагати більше зусиль та часу.

Людина, яка не розвинула здатності «кусати», не може аналізувати, критично осмислювати, оцінювати те, що надходить ззовні. Вона змушена або просто «ковтати» все, що їй дають (інтроєкція), або повністю уникати контакту.

      Стадія молярів

      Етап появи корінних зубів.  Корінні зуби дозволяють ретельно жувати, що збільшує контактну поверхню їжі, а це допомагає отримати більше різноманітних речовин та сприяє процесу перетравлення.

      Для забезпечення правильного травлення, їжа повинна бути перетерта до майже рідкого стану.  На думку Перлза, більш корисним буде «пережувати» одну хорошу книгу шість разів, ніж «проковтнути» шість хороших книг.

        Отже, дентальна агресія символізує здатність до активної, усвідомленої взаємодії з середовищем.

        Форми порушеня побудови контакту (ментального метаболізму)

        Звісно, сьогодні поняття «агресія» має переважно негативну конотацію. Після Другої світової війни її було визнано одним із найтяжчих міжнародних злочинів.

        І я цілком поділяю засудження військових конфліктів, прагнення жити в безпечному середовищі та підтримую демократичні цінності.

        Але, водночас, не можу не помітити суспільну тенденцію ототожнювати агресію, як фізичне чи політичне насильство,  з природною агресією  — функцією організму в цілому та психіки зокрема, що виражається у здатності усвідомлено сприймати, критично оцінювати, активно переробляти отримане та відкидати зайве.

        Мисляча людина є «незручною» для політичних, релігійних, економічних інститутів. Людина, здатна «розжовувати» інформацію, краще бачить маніпуляції, гірше піддається пропаганді, ставить питання, піддає сумніву правила та закони, не споживає бездумно.

        Отже, у суспільстві існує тенденція до придушення агресії. З дитинства багатьох вчать бути «зручними», стриманими, доброзичливими. Агресивність часто сприймається як щось неприйнятне, що треба контролювати або викорінювати.

        Проте така репресія не усуває агресію — вона лише змінює її форму.

        Якщо людина придушує свою агресію, вона з часом виходить з під контролю, намагається знайти способи розрядитись. Сублімована або витіснена агресія може проявлятись у вигляді соціальної напруги, насильства, внутрішніх конфліктів, неврозів.

        Наприклад, людина, яка не має змоги висловити свої почуття або захистити свої межі, починає руйнувати себе: через самозвинувачення, психосоматичні симптоми, втрату смислів.

        Інколи агресія, що не знайшла виходу, шукає «зовнішніх ворогів»: іншу національність, релігію, сексуальну орієнтацію.

        У такому випадку, суспільство або індивід проектує внутрішню напругу на зовнішній об’єкт. Це не вирішує проблему, а лише створює ілюзію полегшення.

        Порушення ментального метаболізму ведуть до психологічних проблем. (Докладно я розглядаю цю тему в статті «Захисні механізми психіки в гештальт-підході».)

        Основними формами таких порушень є:

        Інтроєкція — людина «проковтує» чужі думки, цінності, ідеї без критичного осмислення. Вона діє відповідно до очікувань інших або суспільства, а не за власним переконанням.

        Причина — недостатньо розвинена агресія, нездатність «пережовувати» досвід. Інтроекція зустрічається на різних стадіях дентального розвитку і може бути повною або частковою.

        Ретрофлексія — агресія, замість того щоб бути спрямованою назовні, повертається всередину. Людина пригнічує себе, контролює, карає, замість того щоб направляти енергію назовні.

        Це може проявлятись як самокритика, психосоматичні симптоми, апатія. Перлз вважав, що суспільство з його релігійними догмами, забороною агресії, презирством до тіла, призводить до появи замкненого кола: ретрофлексована (направлена на себе) агресія породжує нову хвилю агресії, яка знову завертається на себе.

        Проекція — людина не визнає свої почуття, бажання чи переконання, а приписує їх іншим. Агресивна енергія тут витісняється і проектується назовні, що ускладнює контакт з реальністю.

        Проекція віднімає певну кількість агресії від особистості, і додає ту саму кількість оточуючому середовищу.

         Тут мені хотілось би навести приклад з власного життя. У момент повномасштабного вторгнення, основною моєю емоцією був страх. Протягом достатньо довгого часу я відчувала безпорадність, безсилля, слабкість. Здавалось, що страшенна сила зайде в моє місто, знищить все навкруги, розтопче мене, як комаху. Лише з часом я усвідомила, що я – доросла жінка, сильна фізично. Я можу битись, захищатись, бігти, ховатись, хитрувати, загалом, діяти активно та  агресивно. Всю агресію, яку я відокремила від себе, я приписала нападникам. Усвідомлення та повернення відчуття власної здатності діяти, пропорційно знизило відчуття страху.

        Конфлюенція — злиття з оточенням, втрата меж між «я» та іншим. Енергія тут майже відсутня, тому що немає усвідомлення власних потреб, індивідуального імпульсу до дії.

        Як ми бачимо, гешталь-терапія не закликає боротися з агресією, навпаки, вона наголошує на необхідності відновлення її природної функції. Агресія — це не ворог, а сила, що дозволяє діяти, розвиватись, встановлювати контакт, будувати стосунки, захищати себе, задовольняти потреби.

        Як і будь-яка інша емоція або імпульс, агресія  може бути деструктивною лише тоді, коли її не помічають або придушують.  

        Таким чином, важливо не пригнічувати агресію, а навчитися усвідомлювати її, розпізнавати її прояви та сигнали, шукати здорові способи її вираження.

        Наприклад, сказати «ні» , висловити свою думку, попросити про допомогу — все це прояви агресії, це рух назустріч, бажання отримати щось від іншого.

        Відновлення в правах біологічної функції агресії – є ключем до розв’язання проблеми агресії, шляхом  до використання її як  творчої сили.

        Вона забезпечує життєву активність, внутрішню опору, психологічну гнучкість. І саме така агресія, прийнята та інтегрована, дозволяє людині бути цілісною, живою, присутньою в контакті зі світом і з собою.

        У гештальт-терапії агресія — це те, що забезпечує творче пристосування, допомагає бути в живому контакті, що робить нас здатними до змін та зростання.

        Клік відкриває профайл з контактами в новій вкладці, звертайтесь!

        Автор

        Людина в соціумі

        456

        Соціальна психологія охоплює величезний діапазон явищ, механізмів і питань, що стосуються життя людини. Вона досліджує, як ми впливаємо одне на одного, як формуються уявлення про себе й інших, як  ми поводимось у групах, як приймаємо рішення, підкорюємось, протестуємо, підтримуємо чи відкидаємо. Навіть перелічити всі ракурси, з яких можна подивитись на людину в соціальному контексті, не вдалось би в межах однієї статті.

        Мені ж хотілося б зосередитись на одному з найважливіших аспектів — впливі соціального на особисте, а точніше на їх нерозривному  зв’язку. Людина є частиною соціуму, якими б індивідуальними рисами вона не відрізнялась від інших. Її досвід формується у стосунках, її поведінка розгортається в контексті, її уявлення про себе й світ так чи інакше проймаються взаємодією з оточенням.

        Соціальне життя глибоко вкорінене в саму людську природу. Ми народжуємось абсолютно залежними від турботи іншого — немовля не може вижити саме. Упродовж життя ми вчимось, спостерігаючи за іншими, переймаючи їхній досвід, мову, способи реагування. Із самого початку ми у зв’язку з кимось.

        Історично життя в групі забезпечувало виживання: разом легше було полювати, захищатися, передавати знання. Зрештою, навіть сьогодні ми користуємось тим, що створене завдяки співпраці — від мовних формул до інфраструктури міст.

        Усе це — основа для того, що називається соціальною обумовленістю. Впливи середовища — тонкі або грубі, усвідомлені чи невидимі — супроводжують нас постійно.

        Люди живуть серед людей, і як би ми не намагалися відсторонитись чи зберегти автономію, наше мислення, вибори, поведінка — завжди в тій чи іншій формі вплетені в соціальний контекст.

        Звісно, бувають винятки. Є люди, які свідомо обирають відлюдне життя, відмовляються від соціальних контактів або обмежують їх до мінімуму. Але для більшості з нас бути людиною — означає бути в соціумі. А отже, варто ближче придивитись до того, як саме цей соціум впливає на нас — щоби краще розуміти себе у взаємодії з іншими.

        Клік на картинці відкриває профайл з контактами, звертайтеся!

        Основні характеристики соціальної поведінки

        Свої та чужі

        Однією з базових рис соціальної поведінки є схильність ділити людей на «своїх» і «чужих». Цей поділ виникає майже автоматично — ще до того, як ми встигнемо усвідомити, за якими критеріями ми когось приймаємо або відкидаємо. Спільна мова, звички, стиль одягу, зовнішність, погляди — усе це може стати основою для миттєвого відчуття: ця людина «моя» або «ні». Такий механізм глибоко вкорінений у нашій психіці й, імовірно, має еволюційне коріння: розпізнавати, хто належить до своєї групи, було необхідно для виживання.

        Почуття «ми» створює емоційний зв’язок, довіру, готовність до взаємодії. Але одночасно з цим виникає й протилежне — відсторонення, підозра або навіть ворожість до «інших». Це явище відоме як ефект внутрішньогрупового фаворитизму: ми схильні переоцінювати своїх і недооцінювати тих, хто ззовні. Інколи вистачає найменшого поділу — наприклад, випадкового розподілу дітей на «синю» і «зелену» команду — щоби з’явилися упередження й упертість у відстоюванні своїх.

        Соціальні психологи неодноразово підтверджували це у своїх дослідженнях. Один із яскравих прикладів — експерименти Генріха Теджфела. Він довів, що навіть штучні, нічим не підкріплені поділи можуть активувати механізми групової ідентичності. Достатньо сказати людині: «Ти — частина цієї групи», — і вона вже починає діяти так, ніби це щось значить. Ми схильні автоматично шукати приналежність — і відмежовуватись від тих, хто до неї не входить.

        Цей механізм працює в найрізноманітніших масштабах — від дружнього кола до національних конфліктів.

        Упередження та стереотипи

        Поділ на своїх і чужих нерозривно пов’язаний із ще одним явищем — формуванням стереотипів. Стереотип — це узагальнене уявлення про групу людей: нерідко спрощене, поверхове, часом — упереджене. Людський мозок прагне швидко обробляти інформацію, і стереотипи є своєрідними «короткими шляхами» мислення. Вони допомагають швидко зорієнтуватися, але водночас часто спотворюють реальність.

        Стереотипи можуть формуватись на основі особистого досвіду, але значно частіше — через вплив культури, виховання, медіа. Ми чуємо певні твердження, бачимо типові образи, і, навіть не задумуючись, починаємо сприймати їх як «загалом правду».

        Упередження проявляється, коли стереотип стає підґрунтям для оцінки або поведінки щодо конкретної людини ще до особистого знайомства з нею.

        Упередження не обов’язково проявляються у формі відкритої ворожості. Часто вони діють у вигляді недовіри, обережності, меншої готовності слухати або співпрацювати. Це можуть бути расові, гендерні, вікові, професійні чи будь-які інші упередження, які діють на глибоко підсвідомому рівні.

        Проблема стереотипів та упереджень не лише в їхній неточності, а й у їхній живучості. Ми схильні помічати те, що підтверджує наші уявлення, і ігнорувати те, що їм суперечить. Це називається підтверджувальним упередженням — когнітивною тенденцією, яка підсилює стереотипи й заважає переглядати їх навіть перед очевидними фактами.

        Розпізнавання упереджень — непросте завдання, але вже сам факт того, що ми здатні поставити під сумнів своє перше враження — це важливий крок до свідомої взаємодії з іншими.

        Соціальне дзеркало: як оточуючі люди формують наше уявлення про себе

        Ми звикли думати про себе як про індивідуальність, неповторну особистість. Але велика частина нашого уявлення про себе виникає в контакті з іншими. Соціальна психологія говорить про «дзеркальне Я» — концепцію, за якою образ себе формується через відображення у поглядах інших людей. Ми ніби дивимось на себе очима тих, з ким взаємодіємо.

        З раннього дитинства ми отримуємо сигнали: чи нас приймають, схвалюють, помічають. Ці сигнали складаються в уявлення про себе — як про «достатнього» або «не дуже», «розумного», «незручного», «важливого». І навіть ставши дорослими, ми залишаємося залежними від зовнішнього зворотного зв’язку. Схвалення, підтримка, визнання — усе це впливає на самооцінку так само, як і критика чи відторгнення.

        У сучасному світі, де велика частина соціальної взаємодії відбувається в публічному просторі (зокрема онлайн), це дзеркало ще більше посилилось. Ми звіряємо себе з реакцією аудиторії, лайками, оцінками. Іноді важко зрозуміти: те, що я про себе думаю — це справді моє, чи це проєкція чужих оцінок?

        Соціальні ролі: ким ми стаємо у стосунках з іншими

        У кожній соціальній ситуації ми виконуємо певну роль: набір очікувань і поведінкових шаблонів, які ми приймаємо, перебуваючи в тій чи іншій позиції. Одночасно ми маємо декілька ролей — дитини, друга, учителя, керівника, підлеглого. Ці ролі допомагають узгоджено взаємодіяти: коли кожен «грає» за зрозумілими правилами, соціальне життя стає передбачуваним.

        Більшість ролей ми засвоюємо несвідомо — у процесі навчання, спостереження, досвіду. Іноді ми «вживаємось» в роль настільки, що не помічаємо, як вона починає визначати наші вчинки й рішення.

        Якщо людина відчуває, що її роль обмежує, змушує діяти всупереч собі, виникає напруга. Так з’являються рольові конфлікти: коли, наприклад, очікування від батьківства вступають у суперечність із професійними цілями, або коли роль «слухняного» не дає проявити власну думку. І навпаки — коли людина вміє усвідомлено перемикатись між ролями, адаптувати їх до контексту, це створює простір для свободи.

        Соціальні ролі — неминуча частина нашого життя. Але важливо пам’ятати: ми виконуємо ролі, але не зводимось до них. У кожній ролі завжди є хтось, хто грає — жива людина, здатна усвідомлювати, переживати, рефлексувати, змінювати, шукати себе.

        Соціальний вплив на людину

        Людина не існує поза контекстом: ми зростаємо, приймаємо рішення, діємо — завжди в певному середовищі, яке постійно впливає на нас. Часто цей вплив є природним і неминучим, він не має цілеспрямованого характеру, але глибоко формує наше сприйняття й поведінку.

        До таких впливів належать економічні та політичні умови, у яких ми живемо, рівень освіти й доступу до ресурсів, культурні рамки, традиції, цінності, медіа-простір, історична пам’ять, мова, сімейний досвід.

         Окрім цього природного поля, існує вплив цілеспрямований — той, який має на меті змінити поведінку людини або спонукати її до певних дій. Тут ідеться про маніпуляцію, пропаганду, психологічний тиск.

        Цей вплив спрацьовує не випадково — він ґрунтується на особливостях людської поведінки. Далі розглянемо кілька соціальних механізмів і те, чому вони виявляються такими дієвими.

        Повторення, що формує норму

        Людині властиво довіряти тому, що знайоме. Те, що ми чуємо або бачимо багато разів, поступово починає здаватися істинним — незалежно від того, чи є на це докази. Так працює механізм нормалізації: коли якась думка або форма поведінки багаторазово повторюється, вона втрачає статус «однієї з можливих» і починає сприйматися як очевидна.

        Цим активно користуються ті, хто прагне впливати на масову свідомість. Рекламні гасла, публічні виступи, медійні образи — усе це формує уявлення про те, що «правильно», «прийнятно» чи «нормально». Повторення простих фраз, емоційно забарвлених меседжів і зображень — це не просто інформаційний шум. Це спосіб створити враження, що певна думка — єдина можлива.

        У крайніх випадках цей механізм стає опорою для тоталітарних режимів. Повторювані меседжі пропаганди формують в суспільстві уявлення про «правильний» порядок речей і виправдовують насильство.

        Емоційний вплив

        Людина — істота чутлива, і тому вплив на її свідомість часто відбувається не через логіку чи аргументи, а через емоції. Почуття страху, надії, провини, радості чи гордості можуть значно сильніше формувати поведінку, ніж будь-які факти.

        Рекламні кампанії використовують цей механізм, створюючи позитивні асоціації з продуктами — щастя, безпека, успіх. Політики — апелюють до страху, обурення чи гордості, щоб мобілізувати виборців або виправдати свої рішення.

        Прикладом цього механізму є пропаганда нацистської Німеччини, яка у фільмах та візуальних матеріалах  зображувала євреїв небезпечними, хворобливими  істотами, паразитами,  що викликало у глядачів відразу й страх. Таку реакцію не можна назвати раціональною, але саме вона створювала основу для ненависті та ізоляції. Емоція формувала реальність — і в цій реальності жорстокість ставала виправданою.

        Вплив більшості

        Одним із найсильніших чинників соціального впливу є присутність групи. Ми можемо змінювати свою поведінку не тому, що щиро поділяємо переконання більшості, а щоб уникнути осуду чи не виділятись.  Це явище називається конформність.

        Конформність не завжди є чимось негативним. Це механізм, який допомагає уникати конфліктів, підтримувати згоду в групі, пристосовуватись до нових умов. Але вона стає небезпечною тоді, коли людина перестає спиратись на себе і приймає позицію більшості лише тому, що боїться бути виключеною або висміяною.

        Класичний експеримент Соломона Аша яскраво ілюструє силу цього механізму. Учасникам показували зразок лінії та три інші лінії — і просили вибрати ту, яка за довжиною збігається із зразком. Завдання було простим, правильна відповідь — очевидною. Але коли кілька підставних учасників давали неправдиву відповідь, приблизно 75% справжніх учасників хоча б раз теж погоджувались із хибною думкою більшості.

        Вплив авторитету

        Ще один сильний соціальний механізм — слухняність перед авторитетом. Людина з дитинства звикає дослухатись до тих, хто має більше знань, досвіду чи влади. Але це також може призводити до ситуацій, у яких ми виконуємо накази, навіть якщо вони суперечать нашим моральним переконанням.

        У 1960-х роках психолог Стенлі Мілґрем провів експеримент, що став знаковим. Учасникам сказали, що вони беруть участь у дослідженні впливу покарання на навчання. Їм доручили натискати кнопку, яка, за їхніми уявленнями, завдавала болю іншій людині при неправильних відповідях. Хоча жодного справжнього болю не було, учасники не знали про це. І, попри страждання «жертви», більшість учасників (65%) дійшли до найвищого рівня «удару струмом» — лише тому, що експериментатор  (авторитет, людина в халаті) наполягав продовжити.

        Цей експеримент показав, наскільки легко звичайна людина може відмовитись від особистої відповідальності, якщо наказ надходить від авторитетної фігури.

        Сила соціальної ролі

        Окрім впливу групи чи авторитету, велике значення має і роль, яку людина отримує в певній ситуації. Ми схильні швидко вживатися в очікувану поведінку — навіть якщо вона суперечить нашій особистості чи цінностям.

        Це яскраво продемонстрував експеримент Філіпа Зімбардо, проведений у Стенфордському університеті. Добровольців випадково поділили на «в’язнів» і «охоронців» у змодельованій тюремній ситуації. Уже за кілька днів «охоронці» почали поводитися жорстко, принижувати та психологічно тиснути на «в’язнів». Ситуація, роль, відчуття влади чи безсилля — усе це різко змінювало межі дозволеного. Учасники діяли не тому, що були жорстокими за характером, а тому, що ситуація ніби дозволяла (або вимагала) це.

        Попри етичну критику, експеримент і досі вважають ключовим доказом того, наскільки глибоко соціальні сценарії впливають на поведінку. Навіть коли ми впевнені у своїй внутрішній свободі, наші дії часто визначаються контекстом, у якому ми опинились.

        Існує багато інших тонких механізмів, якими користуються ті, хто прагне керувати настроями та рішеннями людей. Наприклад, принцип дефіциту апелює до нашого страху втратити можливість: «лише сьогодні», «обмежена кількість» — ці фрази спонукають діяти швидше. Принцип взаємності працює тоді, коли після отриманої послуги ми відчуваємо обов’язок відповісти — навіть якщо не просили про неї. А прагнення до послідовності змушує нас підтримувати ідеї чи бренди, які ми вже колись схвалили, щоб уникнути внутрішнього конфлікту.

        Ці механізми часто працюють разом, створюючи потужний комплексний вплив. Знати про них — означає бачити, коли нами намагаються керувати, і робити більш усвідомлені вибори.

        Людина невід’ємно пов’язана із соціумом — ми постійно перебуваємо під впливом норм, очікувань і думок інших. Але навіть у світі численних впливів і механізмів маніпуляції у нас є вибір і сила реагувати свідомо.

        Ключем до більшої свободи є  розвиток критичного мислення — уміння розпізнавати, аналізувати і розуміти механізми соціального впливу. Це дозволяє  уникати чужого контролю, діяти усвідомлено, зберігаючи свою індивідуальність і відповідальність.

        Клік на картинці відкриває профайл з контактами, звертайтеся!

        Автор

        Симптоми – мова тіла

        708

        Симптом – (грец. Symptoma – ознака, випадок) – окрема ознака хвороби, феномен, що не спостерігається у здорового організму. Симптом проявляється об’єктивно чи суб’єктивно,  у відчутті зміни стану організму або його функції.

        Переважна більшість людей в нашому суспільстві звикла жити у медичній парадигмі, згідно з якою кожній події можна знайти пояснення, причини і наслідки нерозривно пов’язані.

        Але крім того, що симптоми можуть бути прямим наслідком несприятливих зовнішніх чи внутрішніх умов життєдіяльності людини, трапляються випадки, коли появі симптому не можна знайти об’єктивних пояснень.

        До психотерапії часто звертаються люди у пошуках зцілення від симптомів, яких не вдається позбутись за допомогою медицини.

        В цій статті мені хотілося б подивитись на симптоми, не як на неприємні наслідки хвороби, а як на наш спосіб взаємодіяти зі світом, спробу нашої психіки відновити рівновагу через сигнали тіла.

        Профайл з контактами після кліку відкривається в новій вкладці, звертайтеся!

        Організмічна теорія

        Почнемо з розгляду організмічної теорії ( холістичного підходу), сутністю якої є визначення організму, як єдиного цілого, а не суми його частин.   

        Спроби поєднати свідомість та тіло робилися багатьма дослідниками в області медицини, фізіології, психології, філософії тощо. 

        З організмічною точкою зору близько співвідноситься гештальт-психологія, одним з відкриттів якої було те, що людина сприймає задачу, як осмислене ціле, а не як дещо, складене з частин.

        Провідним представником організмічної теоріє є Курт Гольдштейн, видатний німецький та американський нейропсихіатр.

        Він досліджував ушкодження мозку солдат під час Першої Світової війни і дійшов висновку: жоден симптом не може розглядатись, як результат органічного ураження або захворювання, а є проявом всього організму.

        Свідомість та тіло – не окремі сутності, а свідомість не складається з окремих незалежних елементів та явищ, як тіло не складається з незалежних органів та процесів.

        Те що відбувається на рівні частин, впливає на ціле, будь-яке психічне або фізіологічне явище відбувається в контексті всього організму.

        В огрганізмічній теорії здоровій особистості притаманна організованість, узгодженість. По причині того, що організм не зводиться до суми елементів, не передбачається наявність «організатора», що поєднує елементи в єдине ціле.

        Організм функціонує за принципом фігури та фону. Фігура – це будь-який процес, що виникає та виділяється на фоні. З точки зору сприйняття, це те, на чому сфокусована свідомість. З точки зору діяльності, фігура – це основна активність організму на даний момент.

        Фігура визначається на фоні всього організму в залежності від задач або потреб, що стоять перед людиною. Одночасно, організму властиво вирівнювати свій стан після напруження, наприклад їсти в стані голоду, відпочивати при втомі.

        Гольштейн підкреслює важливість об’єктивного світу, і як джерела перешкод, які повинен подолати індивід, і як джерела того, завдяки чому організм виконує своє призначення.

        Це означає, що середовище вторгається в організм, стимулюючи або надмірно стимулюючи його так, що рівновага порушується.

        В той самий час організм, що виведений з рівноваги, шукає в середовищі те, у чому відчувається потреба для відновлення внутрішнього балансу. Іншими словами, між організмом і середовищем існує постійна взаємодія.

        Людина має дійти згоди із середовищем, оскільки воно дає засоби для задоволення потреб та самоактуалізації, а також містить перепони та складності, що заважають процесам пристосування та розвитку.

        Досліджуючи пацієнтів з ураженнями мозку, Гольдштейн виявив, що поведінка таких людей по характеру є компенсаторною і дозволяє їм дійти згоди із середовищем найкращим у даних обставинах способом(!).

        Дослідник відмічав, що організм дуже пластичний та швидко адаптується до будь-якого локального ушкодження.

        Організмічна теорія дає можливість зрозуміти принцип функціонування організму та проаналізувати симптом, як прояв або аспект  цього функціонування.

        Стрес, як форма взаємодії з оточенням

        Теорію стресу сформулював Ганс Сельє на початку минулого століття.

        Стрес – це стан занепокоєння, фізіологічної або психологічної напруги, зумовлений реальною чи уявною загрозою, зовнішніми або внутрішніми чинниками.

        Стрес – це нормальна реакція адаптації організму, що забезпечує захист від руйнівних психічних чи фізичних впливів.

        Важливо зазначити, що стрес може бути викликаний і власними думками, побоюваннями, самокритикою, самозвинуваченнями тощо.

        Залежно від інтенсивності та тривалості впливу чинника, що діє на організм,  стану самого організму та умов протікання взаємодії, стрес-реакція може відбуватись в декілька стадій: тривоги, резистентності ( звикання) та виснаження (дистрес).

        Ступінь вираженості реакції стресу залежить від нашої здатності адаптуватись, від зовнішніх умов ( соціальних, економічних, політичних та ін.), життєвої позиції, ставлення до себе та оточуючих, оцінки своїх сил та ресурсів.

        Короткочасний стрес викликає мобілізацію, активує внутрішні резерви організму, але тривалий стрес і його наслідки становлять  загрозу  для здоров’я, адже здатність до адаптації не є безмежною.

        Найбільшого ураження зазнають центральна та периферійна нервова, серцево-судинна, ендокринна та імунна системи.

        В контексті теми симптомів, мені хотілося б визначити основну ідею:  реакція на будь-який вплив зовнішніх чи внутрішніх чинників  – це адаптація організму до нових умов та  відповідь організму на порушення гомеостазу (сталості). Всі реакції і зміни, що відбуваються під час взаємодії, відбуваються на рівні всього організму.

        Науки, що вивчають зв’язок фізичного та психічного здоров’я людини

        На сьогодні існує величезна кількість наукових досліджень, які доводять взаємозалежність  процесів, що протікають в організмі на всіх рівнях, багато наук глибоко вивчають цей зв’язок.

        Нейроімунологія — це наука, що вивчає взаємодію між нервовою та імунною системами. Вона досліджує, як ці дві системи спілкуються між собою, впливають одна на одну, і як їхній дисбаланс може призводити до різних захворювань.

        Вплив та взаємозв’язок в організмі відбувається завдяки нейропептидам (білковим молекулам, які відповідають за комунікацію в нейронах), гормонам (продуктам секреції залоз), флорі кишківника, фізіології серця та ін.

        Всі тканини тіла пронизані нейропептидами – тканини приймають та відправляють ці молекули, забезпечуючи обмін інформацією про стан органів і систем. Зміни в організмі відбуваються, як в стані стресу, так і при переживанні приємних емоцій.

        Психосоматика — це напрям на межі медицини та психології, який досліджує вплив психічних факторів (стресу, емоцій, психічних станів) на фізичне здоров’я. Психосоматичні розлади виникають, коли психічні стресори спричиняють або погіршують фізичні хвороби.

        Медична психологія — галузь, що поєднує психологію та медицину, зокрема займається вивченням психічних розладів, які можуть впливати на фізичне здоров’я, а також з’ясуванням, як психічний стан людини може впливати на розвиток або перебіг фізичних захворювань.

        Нейропсихологія — наука, що вивчає, як функціонування мозку пов’язано з психологічними та фізіологічними процесами, зокрема, як психічні стани можуть впливати на фізіологічне здоров’я, включаючи нейробіологічні механізми, що зумовлюють такі зв’язки.

        Соціальна медицина — дисципліна, яка досліджує соціальні та економічні фактори, що впливають на здоров’я людини, в тому числі психічні стресори, які можуть стати причиною фізичних хвороб.

        Ці галузі допомагають краще зрозуміти, як психіка і тіло взаємодіють і впливають одне на одне, що важливо для ефективного лікування та підтримки здоров’я.

        Робота із симптомом в психотерапії

        Психотерапія не може бути альтернативою медицині! Перед початком психотерапії, особливо якщо симптоми є новими або інтенсивними, важливо пройти медичне обстеження, щоб виключити будь-які фізичні причини.

        У багатьох випадках психотерапія та медичне лікування можуть відбуватися паралельно.

        Будь-який напрям психотерапії підтримує здоровий спосіб життя, що сам по собі може призвести до значних змін у психічному та фізичному стані.

        Важливим аспектом на шляху до покращення фізичного стану є відновлення зв’язку зі своїм тілом. Цього можна досягти завдяки  прогулянкам на природі, фізичній  активності, зарядці.

        Більш складними, але і більш ефективними є медитація, йога, аутогенне тренування. Завдяки цим методам є можливість помітити м’язові напруження, обмеження рухливості, тілесні відчуття та емоційні переживання, що можуть сигналізувати про внутрішні конфлікти, незадоволені потреби, непережиті почуття.

        Існують напрями психотерапії, які цілеспрямовано працюють зі зв’язком між психікою та тілом – це так звані психосоматичні або тілесно-орієнтовані підходи. Вони визнають, що емоції, травматичні події, надмірні стреси можуть проявлятись у тілі у вигляді болю, напруги, симптомів:

        Біоенергетика – це метод тілесно-орієнтованої психотерапії, що розглядає функціонування психіки людини в категоріях тіла та енергії. Засновником цього методу є американський психіатр та психотерапевт Олександр Лоуен. Свою концепцію він заснував у 50-х роках минулого століття на базі роботи з тілом в психоаналізі Вільгельма Райха.

        Джерелом патологічних  психічних станів, таких як депресії, невротичні прояви, хронічні м’язові напруження, що блокують вільний рух енергії в організми, біоенергетика вбачає у придушенні людиною своїх почуттів.

        В ранньому дитинстві проявляються, а далі закріплюються специфічні навички уникнення болю, відчаю чи страху, а також способи отримання любові, безпеки, прийняття.

        Закріплені способи та симптоми, що виникають, ригідні схеми поведінки та почуттів, а також паттерни, що стримують природні прояви, формують «панцир характеру».

        За цією теорією, фізичне тіло людини символічно відображає її психіку. Характер, як сукупність певних сталих рис та проявів індивіда,  впливає на стан здоров’я та тривалість життя.

        Терапія складається з пізнання структури затиснень та напруження в тілі і відновлення заморожених, стримуваних емоцій.

        Цей процес призводить до вивільнення великих запасів енергії, які були задіяні на стримування тілесних імпульсів. Енергію, що вивільняється, людина може направити на більш творчі форми пристосування та розвитку індивідуальності.

        Особлива увага приділяється відновленню вільного дихання, порушення якого прихильники біоенергетики пов’язують зі страхом.

        Ціллю терапії є розблокування обмежень розвитку особистості, формування можливостей задоволення основних емоційних прагнень без зайвих енергетичних витрат. Техніки біоенергетики направлені на розширення усвідомлення тіла, розвиток спонтанної експресії та психофізичну інтеграцію ( зв’язок психіки та фізичних відчуттів).

        Зріла особистість, на думку прихильників психоенергетики, має можливість як контролювати експресію своїх почуттів, так і відключати самоконтроль, віддаючись потоку спонтанності.

        Вона має доступ як до неприємних почуттів: гніву, болю, відчаю, так і до тих, що приносять задоволення: любові, радості, співчуттю.

        Тілесним проявом емоційного здоров’я є грація рухів, гарний м’язовий тонус, нормальний контакт з оточуючими людьми, відчуття опори під ногами, спокійний погляд та м’який голос. 

        Психосоматична психотерапія — це напрям, який досліджує  взаємозв’язок між психічним станом людини та її тілесними (соматичними) симптомами. Головна ідея психосоматичної психотерапії: емоції, стреси, конфлікти, травми можуть проявлятись через тіло у вигляді хвороб або фізичних симптомів, особливо коли ці емоції не усвідомлюються чи не виражаються.

        В психосоматичній психотерапії симптом – це послання, сигнал про внутрішній конфлікт чи пригнічену емоцію. У випадках, коли людина не дозволяє собі або не має можливості висловити почуття (гнів, страх, тривогу, образу, провину, відразу), тіло бере на себе завдання виразити психічні переживання та стани.

        Техніки психосоматичної терапії направлені на тілесне усвідомлення осередків напруги, дисбалансу, дослідження «мови тіла». Також використовуються техніки дихання, релаксації, руху.

        Симптом в гештальт-терапії

        Особисто я не схильна пов’язувати конкретний симптом з  конкретним психічним станом, особливостями характеру, подіями.

        Мені більш близька позиція, що кожна людина має свої індивідуальні стилі взаємодії з оточенням та шляхи задоволення  потреб, іноді таким непрямим способом, як симптом.

        Гештальт-терапія пояснює симптом, спираючись на холістичний підхід,  теорію Поля Курта Левіна та на ідею контакту Фредеріка Перлза. .

        Автором теорії Поля К.Левіном була запропонована модель особистості, що включає в себе внутрішньоособистісні області, які співвідносяться з поняттям потреби. Внутрішньоособистісні області розділяються на центральні та периферійні.

        Периферійні внутрішньоособистісні області усвідомлюються і мають доступ до зони контакту із зовнішнім середовищем, тобто можуть бути задоволені прямими способами.

        Центральні –  мають значний заряд енергії, але не мають доступу до усвідомлення, оскільки усвідомлення блокується сильними почуттями, які людині важко переживати. Кожна потреба прагне реалізації, і чим довше вона незадоволена, тим більше зростає внутрішня напруга.

        Якщо напруженою є центральна потреба, вона не може бути задоволеною прямим способом, оскільки людина не відчуває, не усвідомлює існування цієї потреби.

        І тоді енергія може знаходити вихід у вигляді емоційної або поведінкової розрядки (плач, сміх, секс, залежності).

        Також напруження може передаватись сусіднім внутрішньоособистісним областям, що усвідомлюються та мають контакт із зовнішнім оточенням, де є можливість задовольнити потреби.

        Важливо розуміти, що потреба буде намагатись реалізуватись своєю мовою. Тобто симптом буде ніби показувати в чому є потреба.

        Прикладом може бути дерматит, який допомагає вибудовувати кордони у випадку, коли актуальною є така потреба. Переїдання може бути пов’язане з потребою у визнанні, коли людина заповнює їжею «порожнечу» самотності.

        Як вже зазначалось раніше, схожі симптоми у різних людей можуть мати різні незадоволені потреби у своїй основі.

        Поняття «контакт», введене Фредеріком Перлзом, є найбільш значимою концепцією в теорії гештальт-терапії. Людина функціонує на границі-контакт із середовищем. Всі наші психологічні події та прояви (думки, емоції, дії) – це способи взаємодії із зовнішнім середовищем.

        Гештальт-терапія розглядає симптом, як один із способів побудови контакту із середовищем.

        І тому задачею гештальт-терапевта є не пошук способів позбавитись симптому, з яким звернувся клієнт, а пошук тієї потреби, яку людина намагається задовольнити таким способом.

        Психотерапевтична робота в гештальт підході направлена на створення умов, де «матеріал», що стримується і не усвідомлюється зараз може бути озвучений та усвідомлений.

        Переважно гештальт психотерапія не фокусується лише на симптомі, адже він є лише частинкою цілісної людини, що, в свою чергу, є частинкою єдиного поля. Таким чином, значення симптомів (фігури) можна з’ясувати лише у фоні (житті та взаємовідносинах).

        Профайл з контактами після кліку відкривається в новій вкладці, звертайтеся!

        Автор