«Ти щаслива?» — це запитання звучить дивно, коли поруч лунають сирени. Коли хтось із близьких на фронті, коли хтось — під окупацією або назавжди у пам’яті. Але парадокс у тому, що саме під час війни питання щастя звучить не просто гостро — воно звучить правдиво.
І саме під час війни багато хто з нас почав шукати й, подекуди, навіть знаходити справжнє, не глянцеве, не театральне, а своє щастя.
Ця стаття не про те, як змусити себе радіти, коли боляче. В ній я хочу поділитись своїм досвідом і як терапевта і людським про те, як шукати сенс, коли немає сил, як переживати щастя, коли йде війна і над головою літають шахеди та ракети, і майже щоночі волає сирена..
Про те, як терапія, присутність, спільнота і навіть гнів можуть стати ґрунтом для глибокого, справжнього, неочікуваного щастя.
Коли щастя — неприйнятне
Після 24 лютого 2022 року багато українців зіткнулися з емоційним конфліктом: «Я не маю права бути щасливим, поки гинуть інші». Це внутрішній заборонений імператив. Він логічний. Етичний. Але він і руйнівний, якщо в ньому зависнути надовго.
Багато людей несвідомо чинять опір самій ідеї щастя під час війни. Це зрозуміло: ми всі хочемо бути чесними, поважати біль, і часто не знаємо, як бути з радістю, коли навколо стільки втрат. Ось деякі помилкові переконання:
«Це знецінення болю — говорити про щастя, коли хтось страждає»
Це поширене переконання — і воно базується на співпереживанні. Але співчуття не означає, що я маю перестати жити. Якщо я не дозволяю собі жодної радості, я втрачаю силу підтримувати інших. Щастя — це не відмова від болю, а здатність його вміщати, не втрачаючи себе.
«Це егоїзм — бути щасливим, коли йде війна»
Бути живим — не егоїзм. Війна — це не лише руйнування, а й випробування на людяність. І якщо я залишаюсь людиною, я несу в цей світ щось протилежне до війни. Щастя в часи війни — це тихий опір руйнації.
«Я не можу бути щасливим — це неможливо в таких умовах»
Це звучить як правда, коли ми в гострій травмі. Але життя не стоїть на паузі. Іноді «щастя» — це не тільки стан радості, а відчуття «я ще тут». Це може бути дуже тихим, простим відчуттям: я живий. Я дихаю. І навіть цього іноді достатньо, щоб не зламатися.
«Як бути щасливим, якщо інші загинули?»
Це питання провини вцілілого. І воно дуже глибоке. Але знову ж — чи зробить чиюсь смерть менш болісною те, що я відмовляю собі в житті? Ми не зраджуємо пам’ять — ми її втілюємо, коли продовжуємо жити зі змістом і вдячністю. Іноді найкраще, що ми можемо зробити для тих, кого втратили — це жити.
Дозвіл на щастя
В гештальт-терапії ми кажемо: почуття мають йти за реальністю. Якщо ти бачиш красу — тіло природно відгукується радістю. Якщо втрачаєш — болем. Але коли ми ставимо внутрішні обмеження типу «я не маю права це відчувати», ми блокуємо життя. І воно починає мститися апатією, агресією до себе, вигорянням або навіть психосоматикою.
Під час війни дуже легко знецінити моменти радості. Але якщо ми це зробимо — ми втратимо ще й себе. І тоді перемога буде не повною, а то і взагалі стане неможливою.
Що таке щастя у часи катастроф?
Сучасні дослідження психології свідчать: щастя — це не про відсутність болю, а про наявність сенсу, зв’язку та впливу на своє життя. Це підтверджує і логотерапія Віктора Франкла, і сучасні позитивні дослідження, зокрема роботи Мартіна Селігмана.
Щастя у часи катастроф — це не «все добре». Це —
я ще живий,
я поруч із тими, хто важливий,
я роблю щось, що має сенс,
я ще здатен сміятись, коли можу.
Одна клієнтка якось сказала: «Я була щаслива і навіть трохи забула, що йде війна, коли ми в бомбосховищі співали пісень з сусідами. Це було якесь дикою мірою абсурдно, але дуже живо». Ця парадоксальність — частина нашого виживання. Ми народжені не тільки для боротьби, а й для зв’язку. Ми маємо вибудовувати не тільки свою індивідуальність, але і приналежність до певної групи, що в часи цієї війни стає чи не найголовнішим чинником підтримки та сили. Наша єдність та взаємодопомога.
Тіло пам’ятає: фізіологія щастя навіть у стресі
Під час хронічного стресу тіло переходить у режим виживання. Кора головного мозку гальмується, а активуються глибші структури: мигдалина, гіпоталамус, стовбур мозку. Але навіть у цьому стані моменти безпеки й тепла запускають гормони щастя — окситоцин, серотонін, дофамін.
Навіть короткий дотик, тепле слово, сміх із дитиною чи собакою, смак улюбленої страви — все це допомагає «виплисти» зі стану замороження чи гіпертривоги.
Гештальт-фраза «контакт — є лікування» тут звучить особливо глибоко. Через контакт тіло згадує, що життя — це не тільки виживання, а й бути-у-собі.
Щастя — це коли тіло на мить згадує, що воно більше не в небезпеці. І дозволяє собі жити.
Пошук сенсу: навіщо я тут?
Коли ми втрачаємо звичне, з’являється потреба у переосмисленні. Саме тому під час війни багато хто змінив фах, повернувся до мрій, переїхав, розлучився чи, навпаки, одружився. Сенс — один з головних фундаментів внутрішнього благополуччя, особливо у кризові часи.
У моїй практиці це виглядає так: люди приходять у відчаї, а виходять з ясністю. Вони не «вилікували» біль — вони знайшли, як з ним жити. Як рухатись. Як перетворити його на точку опори.
Сенс не знімає біль, але дає йому напрям.
Щастя, яке спирається на сенс, — це вже не емоція, а стан. Це відчуття, що моє життя не даремне, навіть коли воно складне.
Коли великі сенси руйнуються, людині дуже важливо знайти хоч якийсь новий — не обов’язково глобальний. У гештальт-підході ми не шукаємо «сенс життя загалом», а працюємо з тим, що зараз дає відчуття змістовності. Це може бути:
- турбота про дитину,
- плетіння сіток або волонтерство,
- навчання нового,
- підтримка друга.
Важливо ставити собі запитання: «Що для мене має значення саме зараз?»
Навіть проста відповідь: «Важливо зберегти себе, щоб потім допомагати» — уже може дати внутрішню опору.
Сенс часто не приходить через роздуми, а народжується в дії. У русі. У включеності. У живому досвіді.
Спільнота як джерело сили
Війна дуже швидко показує, хто є хто. І вона так само швидко створює нові зв’язки — щирі, прості, без зайвого. Сусіди, волонтери, побратими, випадкові знайомі у черзі на евакуацію — всі ці люди стають частиною нашого щастя, хоч ми й не одразу це усвідомлюємо.
Відоме дослідження Harvard Study of Adult Development (яке триває вже понад 80 років) стверджує: головний чинник щасливого життя — це якість стосунків.
Навіть якщо все інше розвалюється — бути поруч з тими, хто відчуває тебе, — це вже щастя. І у цьому багато хто відкрив Україну по-новому.
Внутрішня війна: гнів, провина, сором
На війні не тільки зовнішній ворог. Багато людей зіштовхуються з внутрішніми війнами:
«Чому я тут, а не там?»
«Чи я достатньо роблю?»
«Я не можу більше — це нормально?»
Гештальт-підхід тут не дає універсальних відповідей, але дозволяє бути з цими питаннями без саморуйнування. Дати їм місце. Дати собі співчуття.
Ми можемо бути пораненими, виснаженими, злими — і все одно вартими любові. І це вже щастя — не бути ідеальним, але бути прийнятим.
Провина вцілілого, емоційне вигорання, гіпервідповідальність — усе це потребує не осуду, а співчуття. І підтримки. І саме тут щастя набуває нового змісту: воно не проти болю, воно з ним поруч.
Творчість як спосіб контакту з життям
Коли все руйнується, створення чогось нового — навіть дрібного — повертає людину до себе. Малювання, музика, писання віршів або щоденника, фотографія, навіть вирощування квітів на підвіконні — це все не про втечу, а про збереження душі.
У гештальт-терапії творчість — це природна функція психіки: знаходити нові способи бути в світі. Через мистецтво ми не тільки висловлюємо біль чи надію — ми стаємо творцями, а не лише жертвами.
Навіть просте ведення особистого щоденника з питаннями:
- «Що сьогодні дало мені силу?»
- «Що я помітила/помітив у собі нового?»
- «Де я сьогодні відчула/відчув щось живе?» — допомагає краще витримувати складне.
Щастя — це дія
У гештальт-терапії ми не даємо порад типу «будь щасливим», але ми запрошуємо до дослідження свого внутрішнього світу та дії. Щастя не приходить у вакуум. Воно виникає, коли людина робить вибір бути живою.
Щастя — це іноді:
вийти на вулицю під дощем,
обійняти дитину,
подякувати воїну,
підтримати себе, коли всі сили на нулі.
Це — малі щоденні кроки. Не для «досягнення успіху», а щоб не втратити себе.
Точка опори — всередині
Ми не знаємо, коли закінчиться війна. Але ми знаємо, що всередині кожної людини є ресурс, що сильніший за страх. Це пам’ять про те, ким ми є. І ким хочемо бути.
Щастя під час війни — це здатність дихати у моменті, не знецінювати світло, коли навколо темно, залишатися людиною, коли нелюдськість здається нормою.
Практичні способи підтримувати себе і відчувати життя під час війни
У гештальт-підході щастя — це не щось абстрактне чи остаточне. Це відчуття живості, контакту з собою, з іншими і з навколишнім світом. Навіть під час війни в нас залишаються маленькі можливості відчувати цю живість. Нижче — кілька способів, які допомагають людям знову відчувати себе, зменшувати внутрішнє розщеплення і вловлювати щось схоже на щастя.
1. Повертатися до тіла
Коли ми постійно в напрузі або в горі, тіло ніби «застигає» або «зникає з досвіду». Відновлення зв’язку з тілом — це повернення до життя. Запит себе:
- Чи я зараз дихаю? Яке в мене дихання — глибоке, поверхневе?
- Що я зараз відчуваю тілом — холод, тепло, напругу, дотик тканини?
2. Називати речі своїми іменами
Не потрібно вдавати, що «все добре». Щастя не приходить через заперечення болю. Навпаки, біль, який визнано, перестає бути перепоною до радості. У гештальті ми працюємо з тим, «що є»: «Я боюсь», «Мені боляче», «Я втомився» — і це створює простір для чогось більшого. Інколи тільки після фрази «Мені страшно» з’являються сльози, а за ними – полегшення.
3. Маленькі опори і звички
Навіть коли великий сенс розбитий, ми можемо опертись на щось мале і стабільне:
- Ранкова кава з улюбленої чашки.
- Прогулянка навколо будинку.
- Той самий порядок дій перед сном, щоденна рутина.
Це не втеча від реальності — це укорінення в ній.
4. Контакт з іншими
Іноді найважливіше — це просто бути поруч. Навіть мовчки. Якщо є хтось, із ким можна побути в тиші — це вже підтримка. Якщо немає — можна знайти контакт у формах, які зараз доступні: голосові повідомлення, зустрічі онлайн, групи підтримки, психотерапія. Людям не потрібно багато слів. Їм потрібно, щоб їх хтось бачив.
5. Ділитись, якщо є чим
Досвід щастя часто народжується в момент, коли ми комусь щось даємо — не з обов’язку, а з бажання. Це може бути крихітна дія: поділитись хлібом, теплом, словами, увагою. Важливо не виснажувати себе, а ділитися тим, чого в нас самих зараз хоч трохи є.
6. Дозволити собі радість
Навіть коли поруч біль — ми не стаємо менш людяними, якщо посміхнулися. Посмішка — це не зрада, а сигнал: я ще живий. Дитячий сміх, пелюстка квітки, промінь сонця, жарти друзів — це все не «недоречно», це їжа для душі, яка допомагає вижити.
Психотерапія як простір підтримки
Не завжди достатньо лише самодопомоги. Часом нам потрібно, щоб хтось пройшов цей шлях поруч. Психотерапія — це не тільки про «лікування травм». Це ще й про:
- безпечний простір, де можна говорити вголос найглибші страхи,
- підтримку в пошуку власного способу та темпу зцілення,
- валідацію почуттів,
- відновлення довіри до себе.
Гештальт-терапія працює не лише зі словами, а з тілом, емоціями, зупинками, символами. Це глибока робота, яка допомагає не просто вижити, а з часом — знову жити.
Війна змінює нас. Вона розкриває глибини болю, але водночас — і глибини любові, стійкості, турботи. Ми починаємо гостріше відчувати життя, у його найпростішому прояві: подих, дотик, слово, погляд. І навіть у найтемніші часи ми шукаємо світло. Це світло — всередині. У здатності бути в контакті з собою, помічати інше, дякувати, плакати, сміятися.
Щастя під час війни — це не стан, а рух. Не відмова від болю, а довіра до життя, яке триває. І якщо ви читаєте ці рядки — це означає, що в вас ще є простір для цього руху.
Можливо, ви захочете пройти цей шлях не самі. Я давно досліджую тему щастя, працюю як гештальт-терапевт і можу бути поруч на цьому шляху— дбайливо, без оцінки, у вашому темпі. Якщо відгукується — запрошую. Якщо ні — просто чуйте та бережіть себе.
Відчувати щастя за війни — не абсурд і не зрада. Це частина нашого виживання, нашого спротиву, нашої людяності. Це наш спосіб сказати світові: «Ми живі. Ми не зламались. Ми здатні любити. І ми переможемо».
І навіть якщо щастя не приходить щодня — ми можемо робити певні кроки, створювати простір, у якому воно колись оселиться. Можливо, тихо. Але назавжди.
