Перфекціонізм — це прагнення до досконалості, установка на досягнення ідеальних результатів, що часто супроводжується страхом помилок і самокритикою.
Термін походить від латинського perfectio — «досконалість». У психології його почали активно вживати у XX столітті для опису рис особистості, які можуть як сприяти успіху, так і викликати тривожність, прокрастинацію та вигорання.
Перфекціонізм є одним із доволі частих запитів у терапії. Люди приходять зі скаргами на втому, з відчуттям хронічного незадоволення своєю ефективністю та результативністю, або із розчаруванням та злістю на інших.
Головним персонажем у їх історіях виступає внутрішній критик – наполегливий, контролюючий та безжальний, що не заспокоюється ні на роботі ні вдома. «Можна було краще» – думка, що супроводжує будь-яку діяльність.
Цікаво, що навіть тоді, коли люди скаржаться на свій перфекціонізм, визнають, що він виснажує, заважає жити, отруює стосунки й краде радість, в більшості випадків, вони продовжують плекати та цінувати цю якість, і всіма способами (часто неусвідомлено) саботують будь-які посягання на неї.
Перфекціонізм здається природною та шляхетною рисою, виглядає як шлях до успіху, професійний, фізичний чи духовний розвиток, можливість розширення, прояв відповідальності та професіоналізму.
Але насправді перфекціонізм – це не прагнення до кращого, це – безкінечне незадоволення собою та іншими через встановлені надмірні стандарти, а також оцінка себе, відповідно цих стандартів. Бездоганність – є мірою власної цінності, а помилки сприймаються, як катастрофа.
Характерні особливості поведінки перфекціоніста
Перфекціонізм — це не лише бажання «робити добре», це – внутрішній стан постійного напруження, самоконтролю і страху. Ось основні риси, які зазвичай супроводжують перфекціоністське мислення та поведінку:
– Прагнення до надвисоких стандартів
Перфекціоніст не просто хоче зробити добре — він хоче зробити ідеально. Цілі часто настільки високі, що майже недосяжні. Очікування стосуються не лише роботи, а й зовнішності, стосунків, батьківства, навіть хобі. Досягнення цілі не приносить задоволення — одразу з’являється нова планка.
– Чорно-біле мислення
Для перфекціоніста не існує «достатньо добре». Є лише два варіанти: або успіх, або провал. Наприклад: «Я зробив/зробила помилку — значить, усе зіпсовано», «Я не перший/перша — значить, я ніхто». Це сприйняття не залишає простору для гнучкості, процесу, навчання чи помилок.
– Встановлення великої кількості внутрішніх правил і вимог
Усередині перфекціоніста живе безліч вимог: «я маю завжди бути зібраним», «не маю права втомлюватись», «усе повинно бути під контролем». Ці правила часто неусвідомлені, але дуже суворі. Їхній голос звучить як абсолютні істини, а відхилення від них викликає провину або сором.
– Дія не з інтересу, а зі страху
Мотивація перфекціоніста майже завжди базується на страху: бути гіршим, помилитись, не виправдати очікувань. Відчуття пристрасті, натхнення чи радості від процесу часто втрачається, це виснажує і позбавляє внутрішньої енергії.
– Відмова від подальших спроб після невдачі
Перфекціоністи дуже болісно переживають помилки. Навіть незначний прокол може призвести до відчуття сорому та самознецінення. Часто після невдачі людина взагалі припиняє спроби: щоб не ризикувати знову зіткнутися з відчуттям недосконалості.
– Проекції, гіперболізація, тривожність
Перфекціоніст часто переконаний, що його оцінюють, критикують або чекають на його провал. Це може бути перебільшенням, але внутрішній критик не дозволяє розслабитись. Людина постійно уявляє найгірші сценарії: «подивляться, як на невдаху», «це все побачать і осудять».
– Бажання контролювати
Контроль — одна з основних стратегій виживання перфекціоніста. Він вірить, що тільки повний контроль над собою, результатом, процесом, а іноді й іншими людьми може убезпечити від помилок. Але така стратегія призводить до напруги, виснаження і конфліктів у стосунках.
Звідки береться перфекціонізм?
Перфекціонізм переважно має глибоке психологічне коріння, пов’язане з досвідом раннього життя, родинною системою, фрустровааними потребами. Часто це – адаптивна стратегія, спосіб виживати, відчувати себе прийнятим, контролюючим хоч щось у нестабільному світі.
Можна сказати, що перфекціонізм це – відповідь на досвід, у якому цінність людини залежала не від того, хто вона є, а від того, що вона робить і наскільки добре це робить.
Ось кілька типових причин формування перфекціонізму:
Умовна любов у дитинстві
Багато перфекціоністів виросли в середовищі, де дитина отримувала схвалення, любов або увагу лише за «хорошу поведінку», досягнення чи відповідність очікуванням. Поступово у дитини формується переконання: «Щоб мене любили, я маю старатися більше», «Моя цінність — у моїх результатах».
Надмірна або хронічна критика
Діти, які стикались із холодом, осудом, порівнянням з іншими, знеціненням їх проявів та досягнень, вчаться оцінювати себе через призму недоліків. В такому випадку формується базове переконання: «Щоб бути прийнятим/щоб мене любили, треба бути ідеальним/ідеальною». Самооцінка базується не на цілісному сприйнятті себе, а на тому, наскільки “безпомилково” дієш.
Завищені очікування у сім’ї або суспільстві
Якщо в родині культивувалися високі стандарти (освітні, професійні, творчі і т.п.) або була негласна установка «помилятися — це соромно», дитина засвоює, що недостатньо бути просто собою — треба бути найкращим. У сучасному суспільстві ці уявлення ще більше підсилюються зовнішнім тиском: через соцмережі, культуру досягнень, ідеалізовані образи «успішного життя».
Відсутність почуття безпеки та стабільності
У дітей, які росли в нестабільному чи непередбачуваному середовищі (емоційно або фізично), перфекціонізм часто є способом створити ілюзію контролю, способом навести лад. Ідеальна поведінка, відмінні оцінки, старанність — прояви психологічного захисту, спроби уникнути покарання, отримати схвалення або відчути хоч якусь стабільність.
Ідентифікація з «успішною» роллю
Інколи дитина (а згодом — дорослий) формує свою ідентичність через роль «відмінника», «надії родини», «відповідальної» або «успішної» людини. Зовні це схоже на визнання, але насправді це — тягар. Людина ототожнює себе з роллю «ідеального», і згодом уже не може дозволити собі бути звичайною, втомленою, помилятися або не знати. Ця роль стає частиною образу себе, а перфекціонізм тут виступає як засіб зберегти самоідентичність.
Чому перфекціонізм не є здоровим?
Для багатьох людей перфекціонізм є способом життя: він сприяє успіху в кар’єрі, високим досягненням, асоціюється з дисципліною та відповідальністю. Чому ж ця особливість є тягарем? Очевидно, що головною причиною психологічного дискомфорту та виснаження є постійна самокритика та переживання себе недостатньо хорошим/хорошою. Його глибинна природа не в прагненні до розвитку, а у страху бути «недостатнім». І саме цей страх стає джерелом психологічного виснаження.
Характерними переживаннями людини з перфекціонізмом є:
- Постійна самокритика та незадоволення собою
Навіть добрі результати не приносять задоволення. Внутрішній голос невтомно повторює: «Можна було краще», «Це не те, чого я очікував». - Хронічна тривога і напруження
Страх помилки, страх осуду, страх втратити контроль — все це створює постійне психоемоційне навантаження. Перфекціоністам важко розслабитись, просто бути, без функцій. Вони навіть відпочивають зі списком справ і внутрішнім контролером. - Проблеми зі сном, стрес, емоційне вигорання
Психіка не витримує постійного тиску. Тіло також включається проявами безсоння, м’язовими затисками, головнмим болями, виснаженням. - Залежність настрою від результату та оцінки оточення
Настрій часто коливається залежно від того, наскільки продуктивно вдалося все зробити, і що сказали інші. - Складнощі у стосунках
Прагнення контролю, вимоги та очікування, неможливість просити про допомогу або визнавати слабкість — усе це ускладнює контакт із оточуючими. Перфекціонізм ізолює, створює дистанцію, хоча всередині є потреба в близькості та прийнятті. - Складність у прийнятті рішень
Страх помилитись блокує спонтанність та здатність діяти. Людина довго зважує, відкладає, прокручує всі можливі сценарії, але рішення все одно дається з напругою. І навіть після нього присутні сумніви й самозвинувачення. - Відкладання справ (прокрастинація)
Парадоксально, але прагнення до ідеалу часто призводить до дійсного застою. Якщо немає впевненості, що щось вийде ідеально, людина обирає не починати взагалі, намагаючись захиститись від болю провалу. - Надмірний фокус на зовнішності та здоров’ї
Тіло часто стає ще однією зоною контролю. У перфекціоніста має бути ідеальна вага, шкіра, режим, харчування, а будь-яке відхилення викликає тривогу й самозвинувачення.
Перфекціонізм — це не прагнення до розвитку, це – неможливість проживати себе «достатньо».
Як відрізнити здорову мотивацію від перфекціонізму?
Зовні ці два стани можуть бути дуже схожими, але рушії діяльності різні. Здорова мотивація — це рух із внутрішньої цікавості, натхнення, сенсу. Перфекціонізм — це втеча від помилки, осуду чи болю бути «недостатньо хорошим» у чомусь.
Ось кілька важливих ознак, які допомагають розрізнити ці два процеси:
- Паливом здорової мотивації є зацікавленість та сенс, паливом перфекціонізму – відчуття «мушу», «повинен/повинна».
- Фокусом здорової мотивації є зосередження на процесі, навчанні, розвитку, тоді як перфекціонізм зосереджений на результаті, на помилках, на оцінці.
- Здорова мотивація передбачає, що помилки — це частина шляху. Вони можуть засмучувати, але не знищують відчуття цінності себе. У випадку перфекціонізму помилка дорівнює провалу. Будь-яке відхилення від «ідеалу» викликає сором і самозвинувачення.
- Вмотивована людина, поряд із напруженням відчуває й радість, інтерес, задоволення під час процесу діяльності. Перфекціонізм викликає фонову тривогу, страх, втому; задоволення, зазвичай, короткочасне, обумовлене результатом.
- Здорова мотивація базується на самоповазі. Людина може хотіти більшого, але не знецінює себе. Перфекціонізм викликає постійне відчуття «ще недостатньо…». Самоцінність — умовна і хитка.
- Здорова мотивація сприяє розвитку, зберігає баланс між зусиллям і відпочинком. Перфекціонізм рано чи пізно призводить до виснаження, прокрастинації, втрати сенсу або вигорання.
Що робити, коли перфекціонізм заважає?
Я бачу роботу з перфекціонізмом, як шлях повернення до себе цілісного. Мова йде не про відмову від прагнення до кращого, а про свободу проявлятись по різному.
Пропоную розглянути ідеї та напрямки роботи з тягарем перфекціонізму:
Усвідомлення своєї цілісності
Спираючись на східну філософію, ми можемо побачити, що людина завжди складається з протилежностей: сили і слабкості, рішучості й сумнівів, жіночого та чоловічого, світла і тіні. Біле без чорного не існує. Досконалість полягає не в ідеальності, а в рівновазі. Прагнення бути тільки успішним, розумним, сильним — це розщеплення. А справжній спокій народжується тоді, коли ми привласнюємо собі те, що намагались не помічати, визнаємо себе цілісними — зі своїми помилками, втомою, перепадами настрою.
Опора на Парадоксальну теорію змін Арнольда Бейсера
Ця теорія – є одним з базових принципів гештальт-терапії. Вона наголошує:
Зміни відбуваються тоді, коли людина стає тою, ким вона є, а не тоді, коли вона намагається стати кимось іншим.
Це прямо суперечить ідеї перфекціонізму. Бо перфекціоніст весь час намагається стати «кращою версією себе», «ідеальним Я», і саме це гальмує справжні зміни.
Збільшення внутрішніх опор
У перфекціонізмі домінує внутрішній критик, але є й інші голоси: того, хто втомився, того, хто хоче тепла, того, хто прагне грати, а не змагатися. Під час терапії можна навчитись чути частини, які давно мовчать.
Переоцінка очікувань
Одним із важливих кроків є об’єктивний погляд на власні можливості. З якого дива ми вимагаємо від себе бути завжди ефективними, мудрими, енергійними, уважними, продуктивними і т.д.?
Корисно приміряти роль звичайної людини, а не героя чи ідеалу. Просто людини, яка може щось не встигнути, забути, помилитися, зависнути, розсміятися не вчасно, сказати дурницю.
Зменшення контролю
За нашим перфекціонізмом та бажанням контролю часто лежить глибинна потреба у безпеці. Втрата контролю лякає, але наявність контролю вимагає постійної напруги. Важкою задачею, але тою, що варта зусиль є формування довіри до себе, до інших, до процесу життя.
Практика помірності
Замість постійного «мало», можна практикувати вміння вчасно зупинитися. Завершити справу не тоді, коли виснажений до краю, а коли вже добре. Це навичка, яка потребує уваги і повторення, але саме вона повертає контакт із собою.
Фокусування на процесі, а не лише на результаті
Це спосібзустрітися із собою не як функцією, а як живою істотою, шанс навчитись проживати своє життя тут і зараз у повноті.
Дозвіл на м’якість і підтримку
Дозволити собі відпочити, зупинитися, попросити допомоги, делегувати частину обов’язків – шлях до збереження внутрішнього ресурсу, а не прояв «недостатності».
Перфекціонізм — це стратегія, яка колись допомагала вижити та була необхідною у певний момент. Але важливо побачити, коли ця стратегія більше не є ефективною, і навіть починає шкодити. І тоді час, обережно, з увагою, за допомогою терапії чи власного спостереження — починати будувати інші способи буття.
Зміни починаються з прийняття себе в тому, що є. І перше, що можна зробити — не поспішати позбутись перфекціонізму, не критикувати себе за те, що не виходить відпустити контроль, не вимагати швидкого результату. Сьогодні є так, як є. Все прийде в свій час.