Захисні механізми психіки — поняття, яке по-різному інтерпретується в межах різних психологічних шкіл. Для психоаналізу це переважно несвідомі процеси, спрямовані на зниження внутрішнього конфлікту та збереження цілісності «Я».
У когнітивно-поведінковому підході йдеться радше про автоматизовані шаблони мислення, що допомагають уникнути дискомфорту.
Гуманістична психологія розглядає захист як прояв самозбереження особистості у відповідь на загрозу аутентичності.
Таким чином, саме наукова парадигма, уявлення про психіку та природу людини визначає, як кожен напрямок трактує явище захисного механізму.
Витоки концепції захисних механізмів
Вперше науковий феномен психологічного захисту був зафіксований та описаний в психоаналітичній літературі. З.Фройд визначав захисні механізми, як техніки боротьби особистості з неприємними та нестерпними для свідомості уявленнями.
Їх задача полягає в мінімізації і, навіть, повному витісненні із свідомості неприємних афектів, думок і уявлень, спогадів, що допомагає людині зменшити тривогу, спричинену внутрішнім конфліктом.
Класичні форми захисту в психоаналізі включають:
- витіснення – процес, коли небажані думки «виштовхуються» зі свідомості
- проекція – приписування власних неприйнятних почуттів іншій людині
- раціоналізація – логічне «виправдання» емоцій або вчинків
- регресія – повернення до більш інфантильного способу поведінки
Сублімація — процес, за якого енергія неприйнятних чи соціально небажаних потягів (наприклад, агресії чи сексуальності) перетворюється на соціально прийнятні або навіть цінні дії, такі як творчість, наука, спорт, благодійність тощо.
Це своєрідна «переробка» внутрішньої напруги в конструктивне русло.
Психоаналіз ґрунтується на позиції індивідуалізму: він розглядає людину як окремого індивіда, носія психіки — внутрішнього світу, в якому розгортаються конфлікти між потягами, моральними заборонами та реальністю.
Гештальт-терапія пропонує інший підхід до розуміння психіки — про що йтиметься в наступному блоці.
Погляд гештальт-терапії на природу психіки людини
Психологічні теорії протягом довгого часу розглядали життя людини, як постійний конфлікт між індивідом та його середовищем, або конфлікт між різними частинами психіки.
Гештальт-терапія ж розглядає життя, як взаємодію між індивідом та оточуючим середовищем в рамках поля, що безперервно змінюється. Зміни в полі вимагають гнучкості та мінливості форм і способів їх взаємодії.
Для того, щоб зрозуміти, як гештальт-терапія визначає психіку людини, необхідно зупинитись на понятті контакт. Контакт є найпершою реальністю в момент дотику організму та середовища. Цей дотик відбувається на границі-контакт.
Засновники гештальт-терапії, Фріц Перлз, Лора Перлз та Пол Гудман, вважали, що досвід, що виникає на границі між організмом та середовищем є функцією цієї границі. Контакт – це усвідомлення поля та моторна реакція в ньому.
Контактування в самому широкому смислі проявляється як апетит та відраза, наближення та уникнення, відчуття, почуття, маніпулювання, оцінка, спілкування, боротьба та т.ін. – всі живі відносини, які виникають на границі взаємодії організму та зовнішнього середовища.
Реальність не існує окремо від нас — вона виникає на межі контакту між організмом (органами сприйняття та моторики) й оточенням. Саме на цій межі об’єкти — зорові образи, звуки, дотики та ін. — сприймаються як цілісні структури, набуваючи певних якостей і характеристик.
Проте досвід — це лише набір феноменів, які ми сприймаємо безпосередньо. Те, що ми думаємо, знаємо або уявляємо про ці об’єкти, є нашою особистою інтерпретацією, яка залежить від індивідуальних особливостей, попереднього досвіду та норм середовища.
У кожної людини ця інтерпретація унікальна.
Границя це не лише обмеження, відокремлення одного від іншого, це також і взаємозв’язок. Організм живе в середовищі, завдяки тому, що підтримує свою відокремленість, свої відмінності, але, що є більш важливим, завдяки тому, що вбирає в себе оточуюче середовище.
Саме на границі відбувається зустріч із новизною, долаються перепони та відбувається відбір та засвоєння того, що привласнюється організмом.
Таким чином, говорячи про людину, в гештальт-терапії завжди йдеться не про ізольований організм, а про поле «організм-середовище», в якому взаємодіють біологічні, фізичні та соціально-культурні фактори.
Основні механізми переривання контакту (захисні механізми) у гештальт-підході
Будь-який контакт із реальністю є творчим та динамічним, і відбувається, як процес творчого пристосування.
Безперервні зміні абсолютно необхідні людині для розвитку та виживання. У випадку, коли людина нездатна змінювати свій спосіб взаємодії із середовищем, користується застарілими засобами, вона втрачає можливість задовольняти свої потреби, втрачає (перериває) контакт із собою та середовищем.
У гештальт-терапії форми побудови контакту, форми його переривання та захисні механізми розглядаються як синоніми, адже всі вони — це способи взаємодії людини із середовищем.
Колись ці способи виникли, як специфічні творчі пристосування і виступали у вигляді захисних механізмів (прокладок, запобіжних клапанів) від надмірного напруження, небезпеки, фрустрації. Проте, закріпившись, вони втратили актуальність у нових умовах і почали не підтримувати, а навпаки – переривати живий контакт із реальністю.
Захисні механізми психіки – це особливості поведінки, які заважають людині усвідомлювати свою потребу та реалізовувати її. Вони заважають людині орієнтуватись в собі та оточуючому світі, спонукають користуватись минулим досвідом у нових ситуаціях, змушують боротись із собою.
Автори гештальт-теорії наголошували, що захисні функції, безперечно, грають головну роль у ментальних розладах, але самі по собі вони є здоровими явищами, оскільки забезпечують самозбереження організму в екстремальних ситуаціях.
Виділяють наступні захисні механізми (форми побудови/переривання контакту):
Інтроекція
«Ковтання» чужих думок, норм, правил без критичного осмислення. Поняття, факти, норми поведінки, мораль, етичні цінності – все це приходить до нас із зовнішнього світу, і повинно бути «перетравлено» та засвоєно, щоб стати справді нашим, частиною нашої особистості. Неперетравлені установки, способи дії, почуття, оцінки називаються інтроектами.
Шкода інтроекції полягає у втраті людиною можливості розвивати власну особистість через перевантаження та спроби утримати сторонні елементи в своїй системі. Крім того, інтроекція може спричинити дезінтеграцією особистості, у випадку, коли поглиненими є несумісні поняття.
У разі інтроекції межа між індивідом та зовнішнім світом зміщується всередину і, внаслідок цього, людина втрачає здатність виражати себе та, навіть, усвідомлювати, ким вона є насправді.
Проекція
Приписування власних почуттів, бажань або якостей іншим людям. В механізмі проекції границя між собою та оточуючим світом зсувається таким чином, що людина заперечує приналежність тих аспектів власної особистості, що здаються непривабливими або огидними.
Якщо інтроекція – це тенденція брати на себе відповідальність за те, що в дійсності є частиною середовища, то проекція – це тенденція робити середовище відповідальним за те, зо виходить від самої людини.
Людина, яка переконана, що партнер її не любить, хоча насправді це відображення її власного страху бути відкинутою, — або ж скута сексуальними заборонами особа, яка скаржиться на надмірну увагу з боку інших, хоча насправді це її неусвідомлене бажання — приклади невротичної проекції.
Механізм проекції може використовуватись людиною не тільки по відношенню до зовнішнього світу, але і по відношенню до самої себе.
Трапляються випадки відчуження від себе власних імпульсів, а також частин себе, де виникають ці імпульси. Людина наділяє ці частини себе самостійним існуванням, ігноруючи той факт, що це її власні прояви.
Наприклад, апетит, агресія, біль, втома можуть сприйматись, як чужі («Хтось потягнув мене за язик», «Моє тіло мене не слухається», «Щось вселилось у мене»).
Шкода від проекції полягає в тому, що людина втрачає здатність усвідомлювати власні почуття й потреби, відділяє власну енергію від себе, приписуючи її зовнішньому світові, і в результаті її особистість перестає бути цілісною.
Проекція може бути і здоровим психологічним процесом, наприклад коли ми плануємо дії, робимо припущення, або займаємось творчістю.
Ретрофлексія
Спрямування енергії всередину себе, замість вираження її назовні. Під час ретрофлективної поведінки людина поводиться із собою так, як спочатку мала намір поводитись з іншими людьми чи об’єктами.
Через те, що енергія, необхідна для задоволення потреби, направлена всередину, людина розділяє свою особистість на дві частини: ту, що діє і ту, що відчуває дію на собі.
Фрази ретрофлектора звучать як: «Я злюсь на себе», «Я соромлюсь себе», «Я повинен змусити себе», «Я маю контролювати себе». Твердження такого роду засновані на уявленні, що «Я» і «себе» – це дві різні людини.
В основі ретрофлексії може лежати будь-який інший захисний механізм («неперетравлені» та неасимільовані частини оточуючого світу, відторгнення власних проявів, злиття), головною ознакою завжди буде дезінтеграція особистості та відсутність координації між думкою та дією.
Конфлюенція
Це стан відсутності переживання контакту, границі самості, злиття з іншими без усвідомлення власних кордонів. Людина, що знаходиться в стані патологічного злиття, не розрізняє, де закінчується вона і де починаються інші люди, не відчуває чітко свої потреби, емоції, мотиви.
Людина у злитті потребує схожості з об’єктом злиття та відмовляється терпіти будь-які відмінності. Часто це можна спостерігати у батьків, які вважають дітей продовженням себе, або у партнерів, що замість «Я» та «Ти» переважно вживають «Ми». І, якщо діти або партнери не підтримують злиття і не ототожнюють себе із очікуваннями, в стосунках переважають складності та конфлікти.
Не усвідомлюючи границю між собою та іншими, людина не здатна до контакту з ними, а також до контакту із самою собою.
В цілому, люди знаходяться у конфлюенції з усім, від чого фундаментально залежать (сім’я, суспільство). Прикладами природної конфлюенції є злиття новонародженої дитини з близьким оточенням, моменти екстазу або максимальної концентрації.
Дефлексія
Уникання прямого контакту або емоційного включення. Це може проявлятись як жартування замість говорити про важке, або зайва відстороненість.
Це спосіб уникнення прямого переживання своїх потреб, емоцій або взаємодії, коли енергія відводиться убік замість того, щоб спрямовуватися на задоволення потреби.
Причини такого уникнення можуть бути різними. Часто за цим стоїть страх бути відкинутим або незрозумілим: відкрито заявити про свої потреби означає ризикувати зіткнутися з відмовою чи болем.
Інколи дефлексія виникає через внутрішні заборони та почуття сорому — людина з дитинства могла засвоїти, що просити про щось або бажати чогось для себе — це ознака слабкості чи егоїзму.
Буває й так, що людині просто бракує навичок прямого контакту: її не навчили відкрито виражати свої почуття й бажання.
Ще однією глибинною причиною може бути досвід травматичних ситуацій, коли спроба задовольнити потребу в минулому завершувалася болем або покаранням. У такому випадку дефлексія стає способом захистити себе від повторення травми.
Іноді також діє прагнення зберегти контроль над ситуацією: відкритий контакт робить людину вразливою, тоді як дефлексія дозволяє зберігати емоційну дистанцію і відчуття безпеки.
Еготизм
Захисний механізм, що проявляється в надмірному зосередженні на контролі, «відстороненому» спостереженні за власними переживаннями без проживання. Людина ніби «застрягає» на стадії усвідомлення, але не переходить до дії.
Еготизм утримує людину у стані статус-кво. Вона усвідомлює свої думки, почуття та потреби, однак не змінює спосіб взаємодії зі світом. У цьому процесі енергія залишається замкненою всередині, не переходячи у новий досвід чи реальні зміни.
Людина ніби знає про себе все, але залишається відокремленою від живого контакту і розвитку.
Захисні механізми психіки — важлива і необхідна частина розвитку особистості. Вони виникають, як творче пристосування на шляху пізнання світу й формування відносин у певному соціокультурному середовищі. Завдяки їм людина може підтримувати психічну рівновагу в складних і травматичних обставинах.
Однак із часом ці механізми можуть втратити свою первісну функцію, перетворившись на перешкоду для живого руху енергії, усвідомлення власних емоцій, потреб і справжнього контакту з середовищем. Важливо вчасно помічати ці моменти і ставати більш уважними до себе.
Якщо захисні механізми стають предметом психотерапії, то головною задачею є не руйнування захистів, а їх усвідомлення, відновлення цілісності особистості та здатності бути в зацікавленому, живому контакті із собою та світом — не розчиняючись у ньому й не ізолюючись від нього.
