Що таке «суще», «буття», що означає «існує»? Здається, кожен інтуїтивно розуміє ці слова, але дуже важко дати їм чітке визначення. Цими питаннями займається філософія — з давніх часів і до сьогодні.
Філософія окреслює рамки нашого бачення світу, визначає, що ми вважаємо реальним, істинним, значущим. Вона лежить в основі будь-якого способу пізнання, як фундаментальний спосіб бачити світ. Те, що ми називаємо знанням, не є нейтральним — воно завжди формується в певному філософському контексті.
Чому психологія так тісно переплетена з філософією? Психологія, особливо глибинна, гуманістична, екзистенційна чи феноменологічна, розглядає людину не як набір функцій або реакцій, а як унікальну істоту з власиним баченням світу, із неповторним досвідом, який має індивідуальний сенс.
Наша індивідуальність і наше психічне життя в значній мірі визначаються особистою філософією — світоглядом, способом дивитись на світ і на себе в ньому, вірою у те, як влаштоване наше існування.
У різні історичні періоди, в різних культурах філософські підходи змінювались. З’являлися нові школи й парадигми, крізь які людина дивилась на світ і на себе. Феноменологія — одна з таких парадигм. Вона виникла, як новий підхід до розуміння свідомості, досвіду та пізнання.
У цій статті я хотіла б розглянути феноменологію, як філософську основу психотерапевтичних шкіл екзистенційного та гуманістичного напрямків і зокрема гештальт-терапії.
Витоки феноменології: шлях до нової наукової парадигми
Батьком феноменології вважають Едмунда Гусерля (1859–1938), саме він вперше запропонував цю назву, як позначення нового способу дослідження свідомості. Проте її коріння сягає значно глибше — у філософські пошуки істини, що тривали від Декарта до Канта і Брентано.
Ще від часів Аристотеля наука розвивалась як система істин, що базуються на безсумнівних принципах і логічних висновках із них. Науку визначали як упорядкований набір знань, який можна дедуктивно пояснити від загального до часткового. Ця модель домінувала в європейському мисленні століттями.
Рене Декарт поставив фундаментальне філософське завдання: звільнитись від хибних, звичних думок і знайти надійний фундамент істини. Він запропонував метод радикального сумніву — сумніватись у всьому, що можна поставити під питання, і подивитися, що залишиться після цього очищення. Предметом такого сумніву стають будь-які наші судження та переконання.
Те, що ми звикли вважати очевидним, насправді може бути лише припущенням.
Декарт показав, що ми не можемо беззастережно довіряти навіть власному сприйняттю. Ми бачимо речі, але чи можемо бути певні, що вони справді існують? Ми можемо сумніватись у властивостях предмета — і навіть у самому його існуванні. Єдине, в чому не можна сумніватись, — це сам акт мислення. Із цього народжується знамените «Я мислю, отже, існую».
Іммануїл Кант поглибив цей аналіз: він показав, що ми не пізнаємо речі такими, як вони є, а завжди лише так, як вони з’являються у нашому досвіді — крізь форми простору, часу і категорій розуму. Відтак, об’єктивність знання не є абсолютною — вона завжди співвіднесена з тим, як наша свідомість упорядковує нашу реальність.
У XIX столітті психологія намагалась бути «строгою наукою» і часто зводила дослідження психіки до вивчення поведінки та фізіологічних процесів, які можна спостерігати та фіксувати ззовні. У такому підході ігнорувався сам суб’єктивний досвід — те, як людина переживає світ ізсередини.
Франц Брентано, вчитель Гусерля і Фройда, запропонував радикальне запитання: чому ми не можемо вважати безпосередній досвід свідомості — те, що кожен з нас переживає у цей момент — достатньо надійною основою для наукового пізнання?
Спираючись на ці філософські ідеї, Гусерль підійшов до переосмислення поняття свідомості, зробивши центром дослідження саме досвід — те, що безпосередньо дане і доступне кожному з нас.
Феноменологія – новий спосіб бачити свідомість
Феноменологія — це філософський метод, який Едмунд Гусерль у першій половині ХХ століття поклав в основу нової, строгої психологічної науки.
Гусерль бачив у феноменології радикально новий підхід до пізнання. Він вважав, що наука не відкидається, але потребує переосмислення своїх підвалин, особливо в дослідженні свідомості. У центрі його уваги була саме свідомість, як внутрішній простір, у якому з’являється й формується світ.
Завдання феноменології — не потребувати зовнішніх доказів, а спиратися на безпосереднє осягнення досвіду. Така наука мала описувати структури свідомості так, як вони проявляються в переживанні, і на цій основі вибудовувати строгі знання про людину.
Гусерль не вважав можливим відділити психічне від фізичного світу, адже свідомість завжди пов’язана з тим, що їй дано у досвіді.
Йдеться про те, що будь-який психічний процес — пам’ять, увага, мислення чи сприйняття — не є абстрактною категорією, відірваною від життя. Це завжди конкретний досвід, який відбувається у певному контексті з конкретною людиною. Саме безпосереднє перебування в процесі пригадування, мислення чи сприйняття і становить справжню наукову підставу для феноменології.
Ключове питання Гусерля звучало так: що ми насправді переживаємо, коли щось сприймаємо? Його метод передбачає «повернення до самих речей» — не в сенсі фізичних об’єктів, а в сенсі феноменів, тобто явищ такими, якими вони дані свідомості.
Таким чином, феноменологія прагне досліджувати не поведінку людини ззовні, а спосіб її присутності у світі — те, як ми безпосередньо переживаємо реальність.
Сутність феноменологічного методу
Гусерль вважав єдиним способом зрозуміти свідомість, це звернутися до її власного простору — тобто до переживання. Це можливо лише через рефлексію (самоаналіз, самоспостереження): ми не просто реагуємо на речі, а спостерігаємо, як саме вони з’являються у нашій свідомості.
Якщо почати спостерігати власну свідомість, ми стикаємося з фактом: психічна діяльність завжди спрямована на щось. Кожне переживання — це завжди усвідомлення чогось; ми не просто бачимо, ми бачимо щось; ми не просто згадуємо, а згадуємо про щось.
Ця спрямованість свідомості на об’єкти й явища отримала назву інтенціональність. Порожніх думок не існує: будь-яке мислення, сприйняття чи уява завжди пов’язані з певним змістом. Це дозволяє описувати досвід людини дуже точно, у всій його глибині й складності.
Давайте спробуємо поспостерігати за тим, що з’являється у нашій свідомості. Змістом можуть бути предмети довкола, явища чи думки. У звичайному житті ми сприймаємо їх як очевидні, «об’єктивні» факти.
Візьмімо приклад: на столі лежить книга. У свідомості вона одразу постає не лише як візуальний образ, а як готове судження — цілий комплекс пов’язаних понять. Я знаю, що книга зроблена з паперу, що вона призначена для читання, можу пригадати її автора чи власника. Але все це “знання” не є тим, що я безпосередньо бачу перед собою.
Як же досліджувати досвід без попередніх гіпотез, концепцій чи теорій?
Феноменологія пропонує зосередитися саме на тому, що дано в момент переживання. Те, що з’являється у процесі сприйняття, називається феноменами.
Гусерль визначав їх як «усвідомлення об’єктів» — незалежно від того, чи існують ці об’єкти насправді. Важливим є не факт їхнього буття, а спосіб, у який вони постають у свідомості.
Феноменологія Гусерля — це не просто теорія свідомості, а метод дослідження досвіду. Це спроба побачити, як саме ми пізнаємо світ, ще до того, як ми щось про нього вирішимо чи сформулюємо.
Природна та феноменологічна установки
Звична, або природна (наївна) установка свідомості, полягає в тому, що ми автоматично сприймаємо світ як такий, що існує незалежно від нас. Ми не замислюємося над тим, як саме ми його бачимо, чуємо, сприймаємо — ми віримо в його «об’єктивність».
Приклад з книгою, що поданий вище і є природною установкою свідомості. Книга, яка лежить на столі, для нас не перестає існувати, навіть якщо ми відвернулися чи вийшли з кімнати. У природній установці вона зберігає свою об’єктивність і «буття» незалежно від нашої присутності.
Феноменологічна установка, навпаки, передбачає, що ми на мить відмовляємось від автоматичних суджень про світ і звертаємось до самого досвіду. Ми ставимо під сумнів те, що вважали самоочевидним, щоби побачити — звідки і як саме виникає те, що ми називаємо «реальністю». Коли я дивлюся на книгу — вона дається мені у сприйнятті; коли відвертаюся — вона перестає бути частиною мого актуального досвіду.
Перехід від природної до феноменологічної установки здійснюється через два ключові етапи феноменологічного дослідження:
- Епохе — акт призупинення віри в існування об’єктів, тимчасова відмова від суджень. Ми не заперечуємо реальність, але на певний час відкладаємо її (заключаємо в дужки), щоб простежити, як світ вибудовується у нашій свідомості.
- Редукція – повернення до «чистого» досвіду, як він дається свідомості. Редукція допомагає відділити сам досвід від усіх попередніх інтерпретацій і поглянути на нього без звичних нашарувань значень. У цій перспективі фактами нашого досвіду є лише феномени — те, як речі постають перед нами у свідомості.
Феноменологічна установка змінює фокус нашого погляду: ми перестаємо сприймати світ як беззаперечний факт і починаємо досліджувати сам процес його даності.
Сприйняття як процес
Феноменологія визначає сприйняття не як одномоментний акт чи фіксацію об’єкта, а як живий, розгорнутий у часі процес. Ми ніколи не сприймаємо річ у повноті, «усю і відразу». Ми бачимо її з певної точки, під певним кутом, в певному освітленні — і ця конкретна «перспектива» (профіль) постійно змінюється. Річ ніби відкривається нам поступово, крізь послідовність вражень, у русі тіла, у часі, в контексті ситуації.
Сприйняття — це не образ, який ми зберігаємо у свідомості, а переживання, що формується у зустрічі з живим світом. Ми ніколи не маємо остаточного образу речі — ми лише перебуваємо з нею у процесі пізнавання. Навіть звичні предмети, які ми бачимо щодня, кожного разу з’являються трохи інакше.
Світ не є зібранням закінчених, визначених об’єктів — він складається з явищ, які постійно тривають, розгортаються, оновлюються в нашому досвіді. І те, що ми називаємо реальністю, — це не щось застигле, а потік співприсутності.
У феноменології це означає, що знання не є накопиченням фактів, а глибоким зануренням у процес живого досвіду, в якому ми самі постійно змінюємось разом із тим, що сприймаємо.
Феноменологія після Гусерля
Після Гусерля феноменологія отримала різні напрями розвитку. Вона вплинула не лише на подальшу філософію, а й на зміну панівної в той час діалектичної парадигми мислення. Фокус з об’єктивних структур і закономірностей поступово переміщався до аналізу досвіду, сприйняття і людського буття у світі.
Цей підхід позначився не тільки на гуманітарних і соціальних науках, а й на природознавстві. Ідеї феноменології перегукувалися із зрушеннями у сучасній фізиці, де класичне уявлення про незалежну від спостерігача реальність поступилося розумінню ролі спостерігача у конструюванні результату (квантова механіка).
У психології та когнітивних науках феноменологічна увага до «першої особи» досвіду дала новий імпульс до вивчення свідомості. Вплив феноменології помітний також у медицині, соціології, лінгвістиці та навіть у штучному інтелекті, де її ідеї допомагають переосмислювати, що означає «свідоме» і «втілене» пізнання.
Моріс Мерло-Понті: тілесність і втілений досвід
Моріс Мерло-Понті став одним із найважливіших продовжувачів феноменології. У своїй головній праці «Феноменологія сприйняття» він розвинув ідею тілесності як основи нашого буття у світі. Якщо для Гусерля свідомість була «чистим полем досвіду», то Мерло-Понті підкреслював, що ми завжди живемо й сприймаємо через тіло.
Тіло, за Мерло-Понті, — не просто біологічний об’єкт серед інших, а спосіб нашої присутності у світі. Саме через нього ми відчуваємо, діємо, взаємодіємо з речами й людьми. Воно є своєрідним «посередником» між світом і свідомістю. Цей підхід отримав назву «втілений досвід».
Така перспектива дозволила інакше подивитися на сприйняття: ми не є пасивними «дзеркалами» реальності, а активно співтворимо її через рухи, жести, погляди, відчуття. Саме тілесність робить досвід цілісним, пов’язаним не лише з розумом, а з усією нашою присутністю у світі.
Ідеї Мерло-Понті мали значний вплив на сучасну філософію, психологію, мистецтво й навіть когнітивні науки, де формується підхід «embodied cognition» (втіленого пізнання).
Окрім Мерло-Понті, ідеї феноменології по-своєму продовжували Жан-Поль Сартр, Еммануель Левінас, Едит Штайн, Мішель Генрі, Жан-Люк Маріон, Ганс-Ґеорг Ґадамер, Дон Айд, Дан Захаві та інші мислителі. Їхні дослідження відкривали нові горизонти феноменології — від аналізу свободи та етики до афективності, техніки й інтерсуб’єктивності.
Феноменологія не дає відповіді на запитання, яким є світ насправді. Вона не пояснює його, а радше відкриває простір для уважного, чутливого спостереження того, що є. Це спроба сприймати своє життя і себе, як процес; усвідомлення того, що я зараз сприймаю, відчуваю, переживаю.
Феноменологія не стверджує, що істина вже відома — вона пропонує спосіб бути в контакті з реальністю, навіть якщо вона залишається незбагненною. Те, що ми переживаємо в досвіді — це, можливо, єдине, чого ми можемо справді торкнутись. Це не володіння знанням, а зустріч із тим, що є.
І ця зустріч — завжди жива, завжди унікальна, і завжди трохи більша, ніж будь-яке її визначення!
