Загалом, я з повагою сприймаю моральний імператив “прощати”, адже прощення має потужну силу зцілення та примирення.
Це не викликало б питань, аби не усі ті псевдодуховні настанови, якими рясніють блоги, журнали, книги, де прощення розглядається як панацея від болю, образ і «шлях до щастя», без найменшої згадки про безліч ситуацій, людей, етапи життєвої травми, коли ця порада не є корисною.
Такі поради приймають відверто образливу форму, припускаючи, що якщо ми не можемо пробачити, то чіпляємося за минуле, акцентуємо увагу на негативі, ховаємо камінь за пазухою, жадаємо помсти, маємо адреналінову залежність, «залипли» в позиції жертви, зайняли захисну позицію, стаємо у позу «ніколи не пробачу»..
А мали б натомість випромінювати добро і милосердя. Такі судження не просто нівелюють справжній біль, вони ще й знецінюють спроби інтелектуального аналізу травм, які багато хто переживає.
Крім того, ставлення, що стоїть за такими висловлюваннями, може присоромлювати, змушуючи людину повірити в те, що в природному процесі одужання від образи або зради щось не так. І прощення ̶ це не перший (може навіть не другий і не третій) етап.
Насправді, багато людей не прощають просто тому, що ще не час, їм просто потрібен певний період, щоб пройти власний шлях, набратися сил. І це має сенс.
На жаль психологи бувають дуже антипсихологічними. Прощення може бути не найкращими ліками для всіх і повсякчас. Насправді від нього можна навіть занедужати.
Досить доброю ілюстрацією тут можуть бути слова однієї жінки: «У той період, коли в цьому житті вже ніщо мене не тримало, моя нова терапевтка надзвичайно мені допомогла. Коли я стала розкривати їй справжню історію того, що зі мною вчинили, вона НЕ говорила про прощення».
6 ПРИЧИН НЕ ПРОЩАТИ, ПОКИ..
По-перше, не прощати поки ті, хто спонукають до прощення, ігнорують той факт, що образа, природним чином, супроводжується гнівом і потребує інтеграції. Її не потрібно викорінювати як хвороботворну бактерію.
Всупереч поширеним помилкам, гнів містить у собі природну силу, що дає людині змогу захистити себе, знизити ймовірність отримання травми у майбутньому, знайти внутрішню силу і впевненість в собі.
Дослідження показали, що надто велика готовність прощати може підірвати самооцінку й спричинити більші проблеми у стосунках і вибір менш прийнятних партнерів.
Ідея в тому, що певна міра прояву вашого гніву може бути цілющою і продуктивною.
Ще одна цитата з життя від однієї мудрої жінки: «Я відмовилася від ідеї Великого Прощення. Щоразу, коли я чула чергову версію проповіді в стилі: «Дозволь собі зцілитися!», або «Ти завдаєш собі болю тим, що тримаєш образу і не прощаєш!» — я не могла зрозуміти, як це може стосуватися того мого родича, який сексуально знущався з мене.
Нарешті, я сказала собі: «Та пішов він!» — буває що я злюся, а буває, що спокійна».
Друга причина не прощати оскільки
По-друге, спонукання людей позбавитися гніву, випереджаючи природний хід процесу,— гнітить і несе шкоду.
Коли гнів або бажання помсти придушуються, вони інтеріоризуються (заходять всередину).
Що в цьому поганого?
Гнів, спрямований всередину, часто проявляється як потужна, болісна, руйнівна внутрішня критика і діє як сіль на рану, яку ми хотіли б загоїти.
Крім того, пригнічений гнів може стати причиною депресії, проблем у стосунках та зі здоров’ям: серцево-судинних симптомів, головного болю, порушень травлення, захворювань шкіри, тощо.
Третя причина не прощати, якщо
Якщо ми радимо людині пробачити, поки рана ще свіжа, ми ризикуємо проігнорувати біль, котрий вона проживає. Наче очевидно: намагання переконати людину швидко пробачити демонструє душевну черствість, однак, розуміють це не всі.
У кожного свій власний спосіб і темп опанування заподіяного болю і зради, залежно від сили заподіяного болю, особливостей психіки людини та реакції інших, з якими вона цим болем ділиться.
Спонукати до прощення, без чуйності до цих деталей, не є корисним, натомість додає болю та сорому.
Протягом якого періоду рана «ще свіжа»? — Буває, що це дні, буває місяці, а буває й роки.
4. Четверта причина не прощати, адже
Порада пробачити нівелює цінність протистояння кривдникові. Якщо прощення можна отримати занадто легко, це підвищує ймовірність того, що людина, яка завдала вам болю, зробить це знов, адже так культивується відчуття безкарності.
Саме про це свідчать дані дослідження професора James K. McNulty , а саме: ті, хто легко прощає своїх партнерів, котрі завдали кривди, вдвічі частіше стають жертвами повторного насильства.
З огляду на це, протистояння кривднику може покращити життя не лише особисто вам, але й допомогти зробити світ безпечним і для інших.
Уявіть собі, що цькування, насильство, образи та дискримінація можуть бути значно зменшені, якщо не повністю усунені, якщо їм протидіяти через конфронтацію.
Навіть на базовому рівні, якщо просто оприлюднити той факт, що хтось завдають страждань іншим ̶ це вже може привести до змін. Адже стільки несправедливості відбувається лише тому, що про неї мовчать.
Аналогічну динаміку ми зараз спостерігаємо на рівні глобальних подій: до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, світова спільнота довго заплющувала очі на численні принципів міжнародного права кремлівським режимом, аби «не будити лихо».
А до цього, саме через уникання своєчасної конфронтації з нацистським режимом, зміг вирости і зміцніти у своїх намірах той потужний монстр, котрий завдав світові стільки горя і руйнувань.
П’ята причина не прощати
Також залежить від того, хто просить пробачення. Навряд чи варто пояснювати, що кривдник, що просить вибачення у своєї жертви, найімовірніше, робить це не з щирої турботи про її інтереси. Але це те, що відбувається всюди.
Чи варто вірити настановам людини, яка переконує вас пробачити кривдника, якщо вона йому співчуває, та/або фінансово з ним пов’язана?
Це може бути один з батьків, який каже вам пробачити іншого, релігійна установа, яка вважає, що вам потрібно пробачити священнослужителя, політик, зацікавлений у просуванні своєї кар’єри, друг, який не в змозі компенсувати принесені збитки, або просто людина, для якої ваш кривдник є ближчим за вас.
Скрізь, де є конфлікт інтересів, будьте пильні і пригальмуйте, перш ніж намагатися пробачити.
Шоста причина не пробачати, якщо
Якщо рекомендація пробачити або не звертати уваги адресована групі, яка зазнавала тривалого гноблення, це часто є проявом невігластва і викликає підозри.
Безліч постів та статей та промов закликають прощення, але не здатні звернутися до травм, викликаних стійкими суспільними упередженнями та маргіналізацією.
Замість того, щоб звертати увагу на ці хвороби суспільства, щодо прощення говорять так, ніби це є суто індивідуальний процес: одна людина пробачає іншу.
Процещення та соцільна психологія
Певним чином, традиційні уявлення про прощення ігнорують деякі найглибші травми сучасності, і такі поради можна розцінювати як незнання, і навіть співучасть, якщо поглянути на історію взаємин між расами, стàтями та інших питань різноманітності.
По-перше, це нівелює визначні успіхи жінок, чорношкірих, ЛГБТ, євреїв, інвалідів та інших маргіналізованих груп, які взяли зерна образи та гніву і трансформували їх у соціальну дію. Вони не просто практикували прощення.
Вони використовували енергію своєї люті, свою жагу до відплати, свій гнів, аби здійняти руки і голос на благо багатьох, зокрема для розвитку більш справедливого устрою суспільства.
По-друге, це ігнорує той факт, що потужні упередження все ще існують, а травми, які вони завдають, ще не є простими пережитками минулого. Чи маємо ми прощати кривдників, поки вони продовжують завдавати шкоди? Сьогодні українці знають відповідь на це питання, як ніхто.
Нарешті, ця порада пробачити часто походить від окремих осіб або груп, котрі або мають більшу владу у суспільстві, або зацікавлені в усуненні приводів для виявлення власної провини або у виправленні бід, від яких багато хто постраждав.
Не варто ігнорувати історію діянь минулих поколінь, наслідки яких лягають на інших, історію, котра досі живе. В цьому випадку заклики до прощення можуть містити несвідому надію на те, що можна позбутися почуття провини, не виправляючи наслідків.
Дивно, що не для усіх іще очевидно що не час закликати українців до прощення і примирення. Нещодавно українським фейсбуком став гуляти напрочуд влучний термін – «токсичний пацифізм».
Чорношкірі психіатри Лліам Грієр і Прайс Коббс висвітлили цю проблему у своїй плідній роботі Black Fury, заявивши: «Найбільша небезпека, яку ми бачимо, полягає в тому, що недобросовісні люди можуть використовувати психотерапію як засіб соціального контролю, щоб переконати пацієнта прийняти свою долю».
Прощення може бути солодким і цілющим, і це є правдою. Але перш ніж радити прощати, необхідно прийняти до уваги міру і різноманітність травм, а також характер людини або групи, якій ви це радите.
Якщо ми пропагуємо прощення як універсальну практику, то демонструємо сліпоту і нечулість, і ця нечулість діє як сіль на рани і присоромлює тих, кому прощати ще не час.
ПІДБІР ФАХІВЦІВ
Скористайтеся спеціальним розділом веб-платформи або для з’ясування можливості консультації з авторкою публікації — надсилайте запит:
Джерела:
- Laura B. Luchies, Eli J. Finkel, James K. McNulty, Madoka Kumashiro, “The doormat effect: When forgiving erodes self-respect and self-concept clarity.” Journal ofPersonality and Social Psychology, Vol. 98 (2010): 734–749. [2] William H. Grier and Price M. Cobbs, Black Rage. (Eugene, OR: Wipf & Stock Publishers, 2000).
- David Bedrick, J.D., Dipl. PW “Forgiveness? – Thank you, not now”