Психологія відповідальності: природа дорослішання, внутрішній локус контролю та межі нашого впливу
Поняття відповідальності супроводжує нас упродовж усього життя. Ми чуємо його з раннього дитинства: «будь відповідальним», «відповідай за свої вчинки», «це твоя вина».
У суспільній свідомості відповідальність часто асоціюється з тягарем, провиною, покаранням та суворими рамками.
Через це багато хто намагається інстинктивно уникати її, перекладаючи прийняття рішень на обставини, батьків, партнера чи державу.
Проте з погляду сучасної психології відповідальність — це не кайдани, а головний інструмент особистісної свободи. Без неї неможливо побудувати зрілу особистість, досягти цілей чи створити гармонійні стосунки.
Що таке відповідальність із погляду психотерапії? Чому нам так важко її брати і де проходять її здорові межі? Розберімося в цьому фундаментальному понятті.
Що таке відповідальність із погляду психології?
Видатний психотерапевт і засновник екзистенційної психотерапії Ірвін Ялом визначав відповідальність (responsibility) як авторство власного життя.
Бути відповідальним означає усвідомлювати, що ти — архітектор своєї реальності, своїх виборів, своїх реакцій і навіть свого страждання.
Психологічна відповідальність складається з трьох ключових компонентів:
Усвідомлення вибору: Розуміння того, що навіть відмова від вибору — це теж вибір. Навіть у найскладніших ситуаціях ми маємо хоча б мінімальну свободу реакції.
Визнання наслідків: Готовність зустрітися з результатами своїх дій (або бездіяльності) без пошуку винних зовні.
Здатність до дії (Агентність): Відчуття себе суб’єктом, а не об’єктом, із яким «щось постійно трапляється».
Локус контролю: чому ми по-різному дивимося на відповідальність?
Ще у середині XX століття психолог Джуліан Роттер запропонував концепцію локусу контролю, яка пояснює, де людина шукає причини подій свого життя:
Зовнішній локус контролю (Екстернальність): Людина вірить, що її життям керують зовнішні сили — доля, випадок, погода, начальник, держава чи інші люди. Вона почувається «листочком на вітрі».
Це класична позиція жертви: «Я нічого не можу змінити, обставини такі».
Внутрішній локус контролю (Інтернальність): Людина переконана, що якість її життя, успіхи та поразки залежать насамперед від її власних рішень, зусиль і поведінки. «Якщо щось іде не так, що я можу зробити інакше?».
Звісно, у чистій формі ці типи зустрічаються рідко. Проте зрілість людини вимірюється саме здатністю розширювати свій внутрішній локус контролю там, де це реально можливо, не впадаючи при цьому в ілюзію всемогутності.
Пастки відповідальності: від гіпервідповідальності до інфантилізму
У темі відповідальності люди часто впадають у дві протилежні крайнощі, які руйнують психіку:
Гіпервідповідальність («Спаситель світу»): Людина бере на себе відповідальність за все і всіх навколо — за настрій партнера, за успіхи колег, за щастя батьків чи навіть за погоду в колективі.
Вона тягне на собі чужі проблеми, виснажується, вигоряє, а потім зривається в образу: «Я для всіх усе роблю, а мені ніхто не допомагає». Коріння цього зазвичай лежить у дитинстві, коли дитину змушували бути «зручною» або рано дорослішати.
Інфантилізм (Перекладання відповідальності): Повна відмова від авторства свого життя. Людина живе за принципом «мені всі винні».
Вона чекає, що хтось прийде, вирішить її проблеми, влаштує на роботу чи зробить щасливою. Будь-яка невдача сприймається як привід звинуватити зовнішній світ.
Де проходять межі відповідальності? (Правила Еріка Берна)
Щоб не потонути в почутті провини або, навпаки, не скотитися в байдужість, важливо чітко розуміти межі своєї відповідальності.
У психотерапії є чудове золоте правило (основане на трансактному аналізі): я відповідаю за себе, свої дії, свої почуття та свої кордони; інша людина відповідає за себе, свої дії, свої почуття та свої кордони.
Дуже часто люди плутають відповідальність за іншого та турботу про іншого:
Турбота говорить: «Я можу тобі допомогти, підтримати, побути поруч, але рішення ти приймаєш сам».
Гіпервідповідальність говорить: «Я зроблю все за тебе, бо ти сам не впораєшся» (що знецінює партнера і робить його інфантильним).
Класичним прикладом є емоції. Часто ми кажемо: «Ти мене злісся довів!» або «Через тебе я почуваюся погано». Психологічно це маніпуляція.
Інша людина може бути лише тригером, але ваші емоції — це наслідок вашої внутрішньої інтерпретації, ваших травм чи установок. Ви — господар своїх почуттів.
Як розвинути здорову відповідальність?
Зробити відповідальність своїм союзником, а не джерелом стресу, допомагають кілька усвідомлених кроків:
Змініть запитання з «Хто винен?» на «Що я можу з цим зробити?»: Коли стається проблема, зупиніть внутрішнього прокурора. Пошук винних — це марна трата енергії. Питання «що я можу змінити?» миттєво повертає вас у позицію творця.
Проводжте ревізію своїх «обов’язків»: Запитайте себе щодо кожної важкої ситуації: «Чи справді це моя зона відповідальності? Чи не намагаюся я врятувати того, хто про це не просив і хто має сам нести свій вантаж?».
Вчіться витримувати наслідки: Брати відповідальність означає іноді помилятися, стикатися з невдачами й приймати їх без самоїдства. Помилка — це не катастрофа, а якісний зворотний зв’язок від життя.
Звільняйте інших від своєї гіперконтролюючої опіки: Дозвольте дорослим людям навколо вас робити власні помилки й отримувати власний досвід. Це акт поваги до їхньої особистості та звільнення колосального ресурсу для власного життя.
Підсумки
Психологія відповідальності відкриває нам парадоксальну річ: визнати себе відповідальним за своє життя спочатку може бути лячно, адже зникають зовнішні вороги, на яких можна було спихнути невдачі.
Проте щойно ви забираєте це кермо у свої руки, ви отримуєте найголовніше — владу змінювати все так, як хочеться вам.
Відповідальність — це ціна за зрілість, але нагородою за неї стає справжня свобода.
